Людолови Том 1

— Чого тобі треба? — не спускав рушниці Барило.

Козаки оточили свого отамана й недовірливо мацали очима приїжджих. Свенціцький мовчки наблизився до катраги і тільки тоді відповів:

— Нарешті я вас викрив. Земля й риба пана Бжеського, і ніхто не має права рибалчити на панському грунті, не сплативши панові двох кіп грошей.

Барило дивився на нього, витріщивши очі, й гучно зареготав.

— Та чи ти здурів, хлопче? Батьки та діди ловили рибу і не знали ніяких панів.

— Мовчи! — гримнув Свенціцький, відчуваючи, як хвиля люті заливає йому очі. — Беріть рибу!

Козаки вхопилися за шаблі, пани — теж. Знялася бійка. Але п'ятеро рибалок і три жінки не могли подолати дванадцятьох озброєних верхівців, і Барило з безсилою люттю бачив, як під'їхали вози, як литвини навантажили їх діжками солоної і куреної риби, низками сухої тарані, птиці, хутрами і всім, що вони здобули на уході за довгу холодну зиму.

— Ну, почекай, собако! Ще знайдеться зашморг на тебе і на твого пана, — з ненавистю люто посварився Барило.

Залишатися на уході було безглуздо. З наказу Свенціцького литвини забрали не тільки здобич, але й неводи та мисливські приладдя. Пограбовані й побиті, уходники навантажили човни й попливли Ворсклою, проклинаючи грабіжників.

— Уранці дісталися вони рідного села, але і в Сивері не було спокою: пан Бжеський сповістив, що за кожен лан його землі козаки повинні сплатити по копі грошей, інакше він не дозволить звезти врожаю. Що було робити?

І знов на майдані юрбилося поспільство, палко обмірковуючи новину.

Насамперед звернулися сиверяни до старшини, але той тільки розвів руками.

— Ні, панове, тут я вам нічого не зроблю. Козацька старшина судить козаків між собою, а позиватися з паном за землю можна тільки в підкоморському суді.

— Як то?! — обурився Барило. — Таж підкоморій такий же пан, як і падлюка Бжеський! Вони ж боронитимуть один одного. — А мо, розсудить і по закону? Все ж він присягу брав, — нерішуче зауважив хтось.

— Таке! Роззяв рота: мо, вареник сам тобі в пельку вскочить. Ні, братику: пан за пана міцно стоїть, бо ми для нього тільки хлопи погані.

Хоч як обурювались козаки, та треба було щось діяти. Старшина поїхав до Канева й Черкас, здобув копію грамоти Стефана Баторія [148] на козацькі землі і вольності і привіз з собою досвідченого прокуратора.

Прокуратор уважно вислухав козаків і запитав:

— Як саме ви бажаєте позиватися: від самих уходників за наїзд, грабунок і побій чи від усього села за те, що земля ваша, бо королівську грамоту видано помилково на ваше козацьке майно.

— Так, щоб його духу не було і щоб земля, як і споконвіку, була наша.