Людолови Том 1

— Слава тобі, господи! — полегшено перехрестився Причепа.

І, вмить змінивши тон, промовив голосно:

— Заберіть цього шибеника та замкніть його до льоху. Хай пам'ятає, що цех не потерпить таких вибриків.

Усі разом загомоніли, заворушилися. Кузьменко перекинув під уса кухоль горілки. Іконописний дідок заговорив про ціни на сап'ян, і тільки Павло з Остапом допомагали Грицькові та старому Омелькові винести напівпритомного Савку.

Савка видужував повільно. Годинами лежав він на череві, пригадуючи єдиний день, коли відчув себе вільним. Від найменшого руху пекучий біль проймав усе тіло. Льох був напівтемний, вогкий і брудний. Стіни взялися цвіллю, смерділо квашеною капустою, огірками, кислим пивом та ганчірками з-під сиру. По кутках шаруділи миші та щури. По стінах лазили стоноги, потрапляли в павутиння — і тоді гладкий сірий павук ссав їх, перекидаючи на всі боки.

«Наче Кузьменко», — роїлося йому в думках.

І гостра, невблаганна лють здіймалася в грудях.

«Ну, зачекай, рудий павуче! Ми ще з тобою порахуємося! — свердлила мозок думка. — Дай тільки видужати».

Двічі на день приходила Кузьменчиха. Наточувала з діжки пива, набирала повні миски огірків та квашеної капусти, а хворому кидала скибку хліба й миску каші чи борщу.

«Собака не їстиме такого», — обурено думав Савка.

Але молоде тіло потребувало їсти, і перемагаючи біль і огиду, ковтав він кашу або напівпрокислий борщ. Потім з важким зусиллям плазував до діжок ї запускав у них руку. «Аби видужати, — думав він, хрумкаючи огірки. — Ніяким ланцюгом тоді не вдержиш». Хлопці хвилювалися за Савку, але Кузьменко привів лютого собаку і прив'язав його біля льоху, щоб ніхто не наближався до Савчиної в'язниці.

— От падлюка! — лаялися підмайстри, мимоволі відступаючи перед лютим гарчанням і вищиреною пащею. — Такий кожному горло перегризе.

— Авжеж! Тра його каменюкою, щоб і не писнув.

— Тю, дурні! Та хазяїн завтра другого приведе. Краще хабара собаці дати, щоб не гарчав. Тоді щовечора розмовлятимемо з Савкою.

Добре вигадали хлопці. Вони збирали найкращі шматки й кістки і донесхочу годували собаку. Той спочатку кидався на них, але за кілька день привчився до своїх приятелів і навіть дозволив їм пестити себе.

— Це тобі не людина: погодуєш раз-два — і маєш дpyга, — задоволено посміхалися хлопці, обережно підбираючись до льоху.

Стояли глибокі присмерки. Єдине льохове віконце нагадувало звірячу нору. Старший із поліщуків підліз до нього на череві й напівголосно гукнув:

— Савчику! Чуєш, Савчику? Це ми!

Савка прокинувся, та не одразу зрозумів, хто його кличе.

— Це ж ми, підмайстри! Як тобі, Савчику? — стурбовано кидав у пітьму поліщук. — Heвжe тобі ще не покращало?

— А, це ви, хлопці? — зрадів в'язень. — Спасибі. Видужую! А так пошматував мене рудий чорт, що гадав — вже й не підведуся.