Людолови Том 1

— Що це? — накинувся на нього Кузьменко, застукавши його за роботою.

— Це чобітки цехмістровій Прісі, - спокійно пояснив Савка. — Вона мені давно вже наказала пошити, та я був хворий і не міг.

Кузьменко здивовано знизав плечима й потім говорив майстрам:

— Ось що таке канчуки! Не пізнати людини. Навіть Прісі шиє чобітки. А ви, дурні, мене стримували.

— Не вірю я його покорі, - хитав головою іконописний дідок. — Не легко приборкати хижого вовка.

— Побачимо! — фиркнув Кузьменко.

І не знав, що того ж дня за клунею радилися хлопці про втечу.

— На що ми чекаємо! — палко говорили вони. — Савка вже здоровий. Сил не стає слухати попівські казання та удавати покутників.

— «Покайтеся, сини мої, бо немає влади, аще не від бога, і кожна непокора, навіть думка про неї, є злочин проти господа», — влучно перекривив попа хтось із підмайстрів.

— Амінь, — підхопили інші. — Але ж справді, хлопці, тра щось вигадати.

— Знаю тільки одне, що після цієї покути десять років не переступлю церковного порога.

— Оце правда, бо аж нудить від молитов.

Савка задоволено прислухався до розмови, і звитяжна усмішка грала на його вустах. Вистигла спрага помсти. Тепер ніхто вже не вагатиметься й не думатиме, чесно чи нечесно кидати майстерню перед рочками. Майстри самі виплекали в них ворожість, викували опір не ковальськими молотами, а канчуками та здирствами.

— Ось що, хлопці, - сказав Савка рішуче. — Чув я, що піп має відправити нас на прощу до Печерського.

— Що-о?! Ми тобі діло кажемо, а ти нам про попа? Тікати треба, ось що!

— А хіба ж я від того? Я тільки кажу, що треба бути хитріщими, ніж тоді. А коли піп каже про прощу, так треба, й удати з себе прочан, щоб випустили нас надвечір за міську браму. Зрозуміли?

— Го-го-го!!!

— Зрозуміло!

— А прочани, замість молитися, козакувати підуть, — реготали підмайстри.

— Та тихше, дурні! Ще рудий чорт почує! — спинив їх Савка. — Отже, я кажу: нагадайте попові, що післязавтра пречиста і в Печерському — храм. Він і благословить вас на прощу, а замість прощі…

— Буде йому ось що! — підхопив один із підмайстрів, показуючи здоровенну дулю.

— Так от: хто залишається тут, — той справді піде до Печерського, ще й іконок та хрестиків і пляшечок із святою водою та тьмою єгипетською понакуповує, як доказ тому, що справді молився богові. А ми тим часом далеко вже будемо.

— Оце здорово!

— А рушимо звечора, коли майстри підуть, на сходку чи до церкви. Отже, до ранку ніхто про погоню не думатиме, бо ночуватимуть прочани в монастирі і мають повернутися після пізньої відправи. І хай вони кажуть, що молилися разом, а потім одні пішли до ближчих печер, а другі до дальніх.

— Ой, як же воно добре придумано!

Умовившись про всі подробиці, хлопці непомітно розійшлися, але не спалося їм від хвилювання. А другого дня працювали вони ретельно й запопадливо, ніби справжні прочани, що готуються до каяття. Майстри їх не чіпали. Надвечір пішли вони до церкви, а хлопці — одягли чистий одяг, взули чоботи й рушили до південної брами. Савка забарився.