Людолови Том 1

— Які у вас докази вашого права?

— Земля сиверська, — твердо й упевнено почав прокуратор, — споконвіку належала шляхетному зем'янинові й козакові Омеляну Іванову. Почцівий круль Стефан Баторій дав йому грамоту на землю рівно сорок шість років тому [149]. Ось засвідчена копія цієї грамоти. Звідси ясно, що це не пустка, не займанщина, а приватне володіння, і королівська канцелярія не мала права видавати будь-які грамоти на цю землю, навіявши помилку як на його королівську мосць, так і на пана Бжеського, даруючи йому те, що держава не могла йому подарувати, — упевнено викарбовував прокуратор, дивлячись просто на свойого супротивника.

І пан Грохольський прийняв виклик.

— Королівська канцелярія знала, що робила, даючи грамоту панові Бжеському. Омеляна Іванова ми тут не бачимо, а бачимо невідомих людей без роду-племені, які свавільно оселилися на безгосподарних, тобто королівських грунтах, що роздаровуються за військову службу й інші заслуги.

— Омелян Іванов помер двадцять років тому, — підняв рукавичку прокуратор. — А його законні спадкоємці продали батьківську землю частково моїм віродавцям, частково пану Стефану Потоцькому, про що є запис у земських книгах, копію якого маю гонор подати судові.

І прокуратор подав підкоморієві кілька паперів із великими печатками й закрутистими підписами.

Грохольський відчув, як грунт захитався йому під ногами. Комедія суду ставала драмою з складними перепитіями, бо хоч кожен підкоморій і намагався судити, як належить шляхтичеві, але в межах закону, а бездоганні докази, як судові акти, ламали всі їх побажання і вимагали відповідного висновку. Безпорадно озирнувся Грохольський на пана Бжеського, а той замість відповіді роздратовано стенув плечем: «Вплутав мене, мовляв, у погану icтopiю — так сам і викручуйся, а я тут ні при чому». Грохольський нервово засмикав борідку, і голова його запрацювала, як млин під високою водою. Треба за всяку ціну знепевнити цю продаж.

І тут врятував його пробощ Маєвський. Тихо слизнув він вздовж стіни, наче був він не огрядний і присадкуватий, а легкий, як пасмо туману над Ворсклою. Опинившись поруч Грохольського, він щось зашепотів йому на вухо. Грохольський засяяв.

— Я прошу допитати як свідка пана пробоща Маєвського, — проголосив він, насмішкувато примруживши очі на прокуратора. — Він доведе, що цей продаж незаконний.

І, хоча належало спочатку розглянути папери, а вже потім допитувати свідків, черкаський підкоморій уволив прохання куявського колеги і викликав пробоща.

— Що пану ксьондзу відомо в цій справі? — спитав він, записавши ім'я й гідність Маєвського.

Пробощ схрестив на череві пухкі рученята, підвів очі до неба, ніби закликаючи бога допомогти йому виконати свій громадський обов'язок, і, зітхнувши, відповів:

— Відомо, що п'ятнадцять років тому пан Станіслав [150] Гурський подав до житомирського гродського суду позов на спадкоємців Омеляна Іванова за те, що вони, прості хлопи, насмілилися незаконно називатися шляхтичами і дідичами Сивери і по фальшивому запису передали її панові Потоцькому, на шкоду і збиток панові Гурському, як законному власникові землі, яку він продав коморникові Юрію Немиричу.