Переможець отримає все

Відклавши гітару, Віктор узяв і свою склянку, у якій досить набралося, та відпив з неї. А гості замовкли, роззираючись по стінах.

— Ну, що, — нарешті мовив Войтович чомусь захриплим голосом, — кажеш — мова селюків? Уміти треба. Догнав? А ми з тобою не вміємо.

Він узяв пляшку й розлив до кінця по спорожнілих склянках.

— Добрий коньяк. Отак, Тарасику. Шкода, не заклався я з тобою на щось конкретне. Зараз був би у плюсах. А ти ще з гіршим настроєм.

— І співали б завтра самі, — незворушно знизав плечима Лема, проте незворушність ця не виглядала переконливо.

— Віддав би? — запитав його Войтович.

— Що? — не зрозумів Тарас.

— Ну, те, на що б ми поспорили. Віддав би зараз?

— Зараз віддав би, — промовив той.

— Влетів ти хлопче зі своєю філософією.

— Філософія правильна, — не погодився Тарас, показуючи на Віктора. — Просто… давно з ним не спілкувався. Забув, на що він здатний.

— Тоді намагатимемося це виправити. Ну, давайте доп’ємо. Є за що, я гадаю. За цей довільний переклад у мене, Вітю, є бажання тобі вклонитися. Задовольнив. І цього знахабнілого кумира взути допоміг. Може, ти й правий у тому, що не можна залучати тебе до конвеєра. Але приїхати треба. Повір мені. І, заспівавши оце, ти собі підписав вирок, принаймні, у мене. Я не дам тобі спокою. Тому що мені отак потрібен твій… ні, напевно, не успіх… може, й не талант… Я би сказав, Божий дар. Мені це потрібно, і не тільки мені.

Віктор лише мовчав, пропускаючи повз вуха ці теорії та дифірамби, оскільки краще знав, за рахунок чого цей успіх, цей «Божий дар». Скоріше, навіть, за рахунок кого.

Єдиної у своєму роді жінки на ім’я Зоряна.