Переможець отримає все
- Автор: Волков Олексій
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 978-966-2938-39-5
- Жанр: Остросюжетные любовные романы
Электронная книга - «Переможець отримає все». Краткое содержание книги:
Видавництво «Зелений пес» має за честь повідомити: відтепер усі літературні новинки Маестро інтелектуального детективу, як називають його шанувальники, представлятиме персональна авторська серія, яку ми саме так і назвали. А дебютує серія гостросюжетним детективом «Переможець отримає все».
Коли хтось загадковий спробує очорнити світ, у якому ти живеш, ти повстанеш, аби перемогти. Бо лиш сильні чоловіки вміють перемагати, бо лише переможці отримують все!
Тож, любі читачі, приємних вам відкриттів і якнайліпших вражень!!!
— І навіщо ж вам я? — здивовано промовив Віктор, коли той закінчив.
— Для успіху мало лише таланту, — продекламував Тарас, цитуючи свого продюсера, — треба ще мати щастя з'явитися в потрібний час у потрібному місці.
Той лише поблажливо кивнув, відставляючи гітару.
— Я міг би пісні, схожі на твої, штампувати стосами, — сказав Войтович. — Штук по п’ять на тиждень — легко, повір. Усе-таки професіонал. Але зауваж, — він підняв догори палець, — лише схожі. А твої… йдуть з душі, з серця. А в мене… словом, є бажання зробити щось більше, ніж задовольнити зади, які смикаються на дискотеках. Для цього не обійдешся штамповками. У мене таке виходило… словом, дуже давно. А тепер я від музики теоретик, технік. А так — шоумен, продюсер попсової зірки. І таких пісень, справжніх, писати не можу. Пробував кілька разів — не виходить. Усе — штампи. Це — наче порівняти твір живопису та комп'ютерну графіку, або фотки. Ось, Вітю, за рахунок чого твій успіх. Може, тебе це слово коробить, але в мене є покликання. Я все-таки музикант і хочу створити щось толкове. Таке, що могли би пам'ятати після мене. Якщо не можу створити музики, то нехай я створю тебе й нехай наші люди слухають наше, своє, а не чийсь експорт.
— Доросла людина, а ідеаліст, — розчаровано мовив Тарас. — Сергійович уперто не розуміє, що корені треба шукати глибше.
— Що ти маєш на увазі? — запитав Віктор.
— А те й маю, що відсутність якісної продукції — не єдина причина того, що пересічний любитель музики віддає перевагу російському продукту. Точніше — є конкретна причина того, що наш продукт порівняно з їхнім нижчої якості.
— І яка ж? — не витримав Войтович. — А ну, вроди, відкрий мені очі.
— А така, загального, навіть глобального характеру. От скажіть, Сергійовичу, хто в нас говорить українською мовою? Переважно селяни. Ну і, якщо в містах, то виключно на Західній Україні. А це відносно невелика частина населення. Візьміть усі мільйонні міста — це російськомовна аудиторія. Так склалося. І тому існує стереотип, що українська мова — це свого роду… ну, скажімо так, мова селянина. Хлібороба, так би мовити. А візьміть еліту — митців, інтелігенцію, науковців, спортсменів, куди не кинь — усе, що прагне до висот, — користується в переважній більшості російською. От і склався свого роду стереотип навіть для того, хто вдома розмовляє українською, що важко нею говорити про високі матерії — не звучить. І дійсно не звучить, бо ті, хто намагається творити українською, думають так само, тому й видають усяку парашу. Ось чому. Ось причина. Ось чому навіть той, хто говорить українською, на Новий Рік вмикає російській концерт. Там якість, там усе дотепно. А наше —…наче й не звучить порівняно з тим.
Войтович мовчав, розмірковуючи, а Лема насідав на нього далі:
— Звісно, нам щось вдалося. Ми втнули дещо краще, ніж було досі, завдяки Віктору теж, але… Ваші далекі завдання, я гадаю, — річ недосяжна. Ви не створите серйозного попу. Він не звучатиме! Ну спробуйте перекласти будь-кого із серйозних рок-музикантів українською! Лише тематика… Вона ж для нас не притаманна. Дико звучатиме. Як пародія. Спробуйте. Будь-кого.
Войтович продовжував мовчати, слухаючи Лему, який розійшовся не на жарт і лише відмахувався від своєї подруги, яка все частіше смикала його за сорочку.
— Бачиш, яка думка була висловлена… цей улюбленець долі стає дедалі глибшим… — пробурмотів Войтович. — Ну а ти, Вітю, що скажеш?
Замість відповіді Віктор узяв гітару, відкладену метром, і нерішуче торкнувся струн. Цілком можливо, він би й не наважився зробити цього у присутності таких двох величин, якби не кілька випитих келишків. І тоді в маленькій накуреній кімнаті прозвучало кілька акордів, що одразу здалися Войтовичу знайомими. Лема знову плюснув на денце коньяку й запитливо скривив обличчя, а коли з несміливих акордів нарешті випливла мелодія знайомого і йому перебору, не приховуючи іронії, промовив:
— Ну-ну, давай… Бог поміч…
А пісня, створена ще в далекі роки Андрієм Макаревичем, звісно, російською мовою, була знана всіма присутніми, окрім дами, як свого роду гімн «новій» музиці, і мелодія її добре пасувала до простого «не поставленого» голосу господаря скромного помешкання.
Очі метра звузилися, але Віктор зумів побачити в них те, що надало його голосу більше сили та впевненості. Погляд Тараса, навпаки, був якимось сторожкуватим і наче недовірливим.