Переможець отримає все
- Автор: Волков Олексій
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 978-966-2938-39-5
- Жанр: Остросюжетные любовные романы
Электронная книга - «Переможець отримає все». Краткое содержание книги:
Видавництво «Зелений пес» має за честь повідомити: відтепер усі літературні новинки Маестро інтелектуального детективу, як називають його шанувальники, представлятиме персональна авторська серія, яку ми саме так і назвали. А дебютує серія гостросюжетним детективом «Переможець отримає все».
Коли хтось загадковий спробує очорнити світ, у якому ти живеш, ти повстанеш, аби перемогти. Бо лиш сильні чоловіки вміють перемагати, бо лише переможці отримують все!
Тож, любі читачі, приємних вам відкриттів і якнайліпших вражень!!!
Ось таке може трапитися з ним, якщо відмовитися. І навіть трапиться скоріш за все, якщо Віктор не помиляється в своїх підозрах і якщо не зуміє вберегтися. А давши згоду, лише прискорить події. Він не вірив, що можна видряпатися з цієї авантюри. Надто неймовірними були умови, надто високими ставки. Хай там що у них заварюється, йому не дадуть. Не дадуть піти з величезною сумою грошей. А може, так і краще? Може, оце вже, нарешті, і є та клята Доля? Може, вона обрала таки, нарешті, в кого втілитися, щоб зжити його зі світу? Тоді варто наважитися. Ще раз, адже Віктор робив це не вперше. І завжди помилявся. Отже, не варто. Та й вік уже не той, щоб ганятися за нею, сподіваючись вразити.
Очі з мішками попід нижніми повіками, не моргнувши жодного разу, продовжували дивитися на нього. Ігри з Долею несли в собі небезпеку позбутися навіки того, що мав. А мав він не так уже й мало. Одного разу, недавно, може, із рік тому… Зоряна забула затягнути шторки. Здавалося, вона так близько… Кухня була добре освітленою, і вона кілька хвилин щось складала біля вікна, а потім потяглася вгору і дістала якийсь предмет — Віктор не роздивився добре, що саме, бо вся увага прикипіла до неї. Він бачив, у чому вона була вбрана, кожну складку легкої сорочки у смужку і волосся, перекинуте через плече…
Це зовсім немало. І давши згоду, він отримував шанс позбутися цього швидко, одразу. Хіба можна таким ризикувати?!
— Я не можу погодитися, — сказав Віктор. — Принаймні, у теперішньому моєму становищі.
Павлович лише знизав плечима:
— Як хочеш. Не бажаєш воїном — працюй візником. Вози, дорогенький. Щасливої дороги.
Йому навіть не нагадали, що не варто було би патякати про це десь у компанії. Нічого такого — мовляв, гляди, хочеш жити спокійно — забудь, що тобі пропонували. Де там! Вози, як возив, якщо не бажаєш крутого родео. Що це означало — що він нічого нікому й так уже не розповість? Скільки йому дадуть від'їхати? А може, весь секрет у якійсь вибухівці, закладеній у ту «дев'яносто дев'яту», щойно взяту зі складу? Машина стоїть унизу. Як далеко проїде вона перед тим, як вибухнути? А де ж у такому разі «Мадяр»? Де «Летючий Мадяр»?
А хто сказав, що без нього не можна?
Ключі в долоні були вологими та слизькими. Несподівано стало бридко — самому від себе. Що це з ним? О-о… Напевно, щось подібне відчуває до нього Зоряна. От коли він нарешті зрозуміє її. Слизькі руки. Не інакше — від переживань. Та ні, від страху. От розвернутися просто зараз і погодитися! Нехай знає! Смішно… Зоряна однаково нічого не дізнається. Тоді хто? Доля? В обличчі цієї старої худобини з перснями на пальцях? Ні, доля тим паче не втілиться в такий непотріб, якщо не робила цього раніше на більш гідному людському матеріалі. Демагогія. А йому треба назад. Туди, де світиться вікно на другому поверсі. Вікно, єдине в усьому світі.
І лише коли взявся за ручку дверей, Віктор почув у спину:
— A-а… я так розумію, що ти людина, у якої розум на місці? Тямиш, де і про що можна розповідати?
— Звісно, — відповів йому Віктор. — Можете не хвилюватися.
Ноги самі відраховували сходинки донизу — одразу по дві. А Віктор знав, що за мить без зайвих думок вставить оці слизькі вологі ключі в замок нової машини. Він поспішав. Надзвичайно сильно схотілося хоч раз… хоча би ще один раз побачити світло того вікна.
Нехай навіть на ньому будуть затягнуті штори.
Його застали зненацька. Відчинивши двері, Віктор побачив метра власною персоною. Войтович широко всміхнувся й підняв руку догори:
— Привіт творцям національної поп-музики! — Вигукнув з порога.
Віктор застиг у дверях, спантеличений, не знаючи, як поводитися.
— Ну що, прийматимеш, чи ні? — запитав метр.
— Авжеж, я радий, звичайно… — пробурмотів Віктор, даючи дорогу несподіваному гостеві і спрямовуючи його на кухню. — А ви що, самі?
— Звісно, ні! Куди ж я без нього? Без своєї візитної картки? — саркастично скривився Войтович.
— То де ж Тарас?
— Де? У машині!
— А чому не йде? — механічно продовжував питати Віктор, посуваючи гостеві затертий, ще «рідний» стілець цієї хати й думаючи, як вийти зі становища, оскільки не був готовим до прийому гостей.
— А зірки такого рівня не звикли ходити самі. — Скривився Войтович. — Їх належить запрошувати, з відповідними почестями. До того ж він не знає, як проїхати поміж твоїми деревами. Застряг і стоїть. А на розвідку іду, як зазвичай, я. Мене ж ніяка собака не впізнає. А того — тільки пильнуй, щоб на сувеніри не роздерли — тоді лишуся без шматка хліба. Отак вожу, наче контрабанду. Тільки даішникам показую, немов перепустку, — діє бездоганно. Одразу відпускають.