Чорний лабіринт. Книга третя
- Автор: Сичевский Василий Павлович
- Серия: Чорний лабіринт #3
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чорний лабіринт. Книга третя». Краткое содержание книги:
На маловідомому фактичному матеріалі письменник досліджує процеси, що відбувалися в середовищі колабораціоністів усіляких мастей, зосереджуючи увагу на українській націоналістичній еміграції.
Духовні боріння, непересічні характери, патріотизм героїв роману художньо переконливо розкриваються саме в цій, завершальній книзі трилогії.
Ніч ішли майже не зупиняючись. Коли за кронами дерев почало сіріти досвітнє небо, вийшли на край порослого рідким вільшняком болота. За ним, на узліссі, стояла чорна, з проваленою покрівлею клуня. Пробуючи ціпком стежку, старий рушив навпрошки через болото, але навіть під його неважким тілом зелений покрівець заходив ходором.
— Заждіть, діду… Давайте краще обійдемо.
— Налякались, панцю коханий? Я не провалюся… Та й вас чорт не вхопить. Ідіть. По моїх слідах ступайте… — Він кинув на Андрія повний презирства погляд і рушив далі. Андрій повернув назад, маючи намір по сухому обійти болото. Не встиг відчути під ногами суходіл, як позаду почулися дивні звуки. Озирнувся й побачив, що проводир загруз по самі груди і марно намагається загнутим кінцем свого ціпка дотягнутися до стовбура вільхи. Старий не кричав, не кликав на поміч, лише якось дивно гикав і стогнав. Андрій вихопив ножа, зрізав гінку берізку і побіг до діда. За кілька хвилин уже тягнув його, брудного й мокрого, по слизькій траві до берега. Вигляд у старого був жалюгідний, і докоряти йому Андрій не став, хоч, правду сказати, ніяк не міг збагнути, що штовхнуло старого корча на драговиння. «Може, хотів мене втопити, а може, власне життя набридло так, що далі нікуди?..»
Зайшли у клуню. Дід почав роззуватися.
— Ото, шляк би його трафив… Вік живи, а дурнем помреш.
— Чи далеко нам ще? — спитав Андрій, вмощуючись на купі позаторішнього перепрілого сіна.
— Та воно як сказать… Кому близько, а кому ще далі…
— Я попросив би вас, шановний, відповідати на мої запитання не загадками. Мене цікавить, чи довго ще нам…
— Та от обсушуся і піду, довідаюсь, як там… Я за вас в отвіті, то вже маєте слухати мене.
Андрій скипів, однак стримався. Доводити дідові свою над ним зверхність було просто безглуздям. Випростався на сіні, підклав під голову руки, задивився на буслів, що поправляли на коньку покрівлі своє гніздо. Видно, зламаний сволок, осідаючи, руйнував його, але птахи знову й знову вперто складали лозинка до лозинки і не збиралися залишати роками насліджене місце. Наче на підтвердження Андрієвих думок один з них закинув за спину голову і загелготав, ляскаючи довгим червоним дзьобом, другий — замахав крилами. «Щасливі… — подумав про них Андрій. — Спарувалися, мабуть, уже скоро й бусленят виведуть…» Якийсь щемливий сум накотився на серце. Майнула думка: «А де твоя пара? Де та, що прийшла у цей світ, аби подарувати тобі щастя? Чи ще та зустріч попереду? А чи вже розминувся з нею, з тією єдиною?»
— Ну, то я пішов… — рішучий дідів голос одірвав од думок про щастя. — Нікуди без мене не ходіть, чуєте? Я питаю, чи чуєте?!
— Та чую. Йдіть, лише не баріться…
Дідок пішов. Андрій ще трохи полежав, але чогось не лежалося. Хоч і не спав усю ніч, а сон не брав. Підвівся й вийшов з клуні. Було напрочуд тихо. На драговинні поважпо походжав бусол. З низької хмари, що наче дране рядно перекинулась од лісу до лісу, вигинаючи над болотом набухле дощем черево, сіялась мжичка.
Вирішив пройти трохи краєм болота у тому напрямку, куди почимчикував дід. Прим'ята трава ще показувала його сліди. Ступаючи по них, Андрій вийшов на піщану косу, за якою лежало прикрите пасмом туману озеро. Колись широке, тепер суціль заросле очеретами, воно ховало від людського ока протилежний берег, де, мабуть що, було село. Звідти долинало вранішнє переспівування півнів і ще якісь неясні звуки. У тому напрямку між очеретами пролягала доріжка чистої води. Нею прикритий завісою туману посувався човен. Той, хто сидів на веслах, виправляв човна до місця, де піщана коса була перетнута дідовими слідами. Придивившись, Андрій побачив і слід човна, що, певне, зовсім недавно був припнутий до вербового корча. «Отже, дідок уже побував у селі і з кимось удвох повертається назад. Швидко обернувся, вочевидь, добре знає ці місця». Андрій одійшов убік і став за сосну. Скоро човен зашурхотів носом об пісок. Тихенько, без плескоту, вийняли з води весла і припнули цепом до корча. Дивно було, що припнули не човна, а саме весла. Однак роздумувати над тим у Андрія не було часу. Те, що довелося почути, здивувало його куди більше.
— І чого ти, Мироне, такий нерішучий? — рипів дідок, підтягуючи човна вище, на берег. — Він проти тебе хлоп'я… Ти його однією рукою скрутиш, а там уже далі… Розумієш, за такого нам усе простять. Велике цабе, з самого Мюнхена йде…
— От бачите, але ж і до вас його хтось привів, — розважливо мовив Мирон. Він справді був могутнім чоловіком: кряжистий, високого зросту. Та, певне, вдачі був сумирної. А дід гнув своєї: