Зірка впаде опівночі
- Автор: Константин Теодор
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: І. Г. Кушнірик
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Зірка впаде опівночі». Краткое содержание книги:
Так починається захоплюючий пригодницький роман Теодора Константіна «Зірка впаде опівночі». Події, що їх розкриває письменник, відбуваються в часи боїв румунської армії проти гітлерівських військ на території Угорщини.
З перших сторінок автор зав'язує гострий сюжет, і читач до кінця твору з напруженням стежить за розвитком дії.
Роман має виховне значення. Він докорінно різниться від буржуазних детективів, бо в ньому головний герой захищає не особисті, а державні інтереси.
— Ну, а тепер я розкажу, що означають усі оці «та-а» і «ті». Іноді чується «ті», потім двічі або тричі підряд «та-а». Іншим разом — навпаки. Отже, ці звуки мають певне значення. Ти грамотний?
— Можна сказати, що ні!..
— Ну, а абетку знаєш?
— Трохи.
— От і добре. Візьмімо, приміром, слово «оса». Щоб написати його на папері, я беру олівець і виводжу спершу букву «о», потім «с» і нарешті «а». Ти розумієш?
— Поки що так!
— Гаразд. А тепер, скажімо, нам треба це слово передати в Бухарест. Що для цього потрібно? Послати листа або повторити його по телефону. Але в мене нема ні телефону, ні олівця й паперу, лише оцей курник. Він не пише, а лише передає оці, як ти їх називаєш, тітітаки. Вони бувають двоякі: одні довші — «та-а», інші коротші — «ті». Що ж тоді надумав один учений? Він узявся скласти азбуку, де кожній букві відповідала б певна кількість отих коротких і довгих тітітаків. Помучився довго, поки підготував цю нову абетку, Літері «о» відповідає «та-а — та-а — та-а», букві «с» — «ті — ті — ті», «а» відтворюється так — «ті — та-а». Тепер, допустимо, мені треба передати радистові з «Орла» таке: «Братику, до нас прийшов солдат на ім'я Некулай». Я сідаю на стілець, — сержант підсів до рації, — ставлю пальця на оцього грибка і починаю вистукувати букву за буквою. Ось так! І тим часом, як я тут стукаю, на другій станції сидить ще один радист з навушниками і записує мої літери. От і все! Ти зрозумів?
— Гей, гей, та й хитра ж штука оце радіо! — дивувався Некулай Телимбу, похитуючи головою. — Диво дивне! Аж не віриться!.. Ви тільки послухайте: ти тут цокаєш, а там той чує лише тікання і розуміє все, наче ти з ним говориш, сидячи поруч. Коли вся азбука складається з «ті-ті» і «та-а-та-а», то як він. знає, що ти закінчив одну літеру і починаєш іншу? Мені здається, всі вони схожі між собою.
— Це тому, що ти не навчився їх розрізняти. Зрештою, між літерами є паузи. Не помітив?
— Так!.. Умгу!.. От дивина!
Некулай покрутився ще біля апарата, обмацав його та й пішов з радіостанції.
А другого дня, майже в той самий час, знову з'явився там.
— Здрастуйте, пане сержант!
— Здоров, братику Некулай! Мабуть, знову шукаєш свого пана капітана?
— Ні! Прийшов трошки послухати оте тітікання. Вчора ніяк не міг заснути. Все думав та й дивувався. А у вухах пищало: «ті-ті, таа-таа, таа-аа, ті-ті-ті». А потім, як мене здолав сон, усе це й приснилося… І що я сьогодні надумав? Зайти до пана сержанта Пелімару і попросити трошки поцокати. І от я й прийшов. Коли ти не гніваєшся, звичайно…
— Не турбуйся, Некулай. Мені здається, радіо тобі вже подобається. Правда?
— Авжеж!.. Страшенно подобається!..
— Коли так, то сідай і слухай! — І сержант Пелімару, який саме закінчив прийом радіограми, упіймав невідому станцію, що передавала морзянку.
Некулай присів на краєчок стільця і, роззявивши рота, слухав, як зачарований.
— Ти все розумієш, пане сержант? Що ж воно говорить?
— А ось що: «К. Ж. О, передачу закінчено! Відповідай, чи зрозумів ти мене?»
— Що ж означає?.. Ніяк не можу вимовити те слово.
— Це позивні… Кожна станція має свої позивні.
— Чи ти ба, а мені це й на думку не спало б. Я думав, що лише полки мають… поз… ні, не вимовлю я цього… А «стації», мабуть, теж… Ти, пане сержант, де навчився цокати по радіо?
— В армії. Відколи призвали, працюю радистом…
— Гм! А якщо, дасть біг, війна скінчиться, що ж тоді робитимеш? Покинеш цю службу?
— Так! Маю дома трохи земельки, засіватиму її.
— А якби ти не захотів їхати в село, то чи заробив би собі на хліб цією професією? Мабуть, вона годиться лише в армії?
— Гей, Некулай, та невже ти не знаєш? Це ремесло в пошані. Ось, наприклад, Григоре — радист з Бухареста.
Телимбу глянув на того хлопця і несміливо вимовив:
— Тільки не прогнівись, пане, я хочу запитати щось!
— Слухаю тебе, Некулай…
— Коли твоя ласка, то скажи мені, яку ти одержував там платню?
— Приблизно чотири тисячі леїв щомісяця.
— Скільки, скільки?
— Чотири тисячі.
— Чотири тисячі леїв! — здивувався Некулай.
— А що, братику?
— Та це ж ціле багатство! Стільки грошей я й за рік не заробляв.
— Може, й так, Некулай. Але ти мусиш знати, що праця радистів навіть погано оплачується.
— Але ж це добрі гроші! Чотири тисячі леїв!.. І дуже важка ваша професія?
— Та не легка, — відповів сержант Пелімару.
— Мабуть, треба бути освіченим?
— Авжеж. Чим більше знаєш, тим швидше навчишся.
Телимбу, несміливо поглядаючи на радистів, важко зітхнув.