Зірка впаде опівночі
- Автор: Константин Теодор
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: І. Г. Кушнірик
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Зірка впаде опівночі». Краткое содержание книги:
Так починається захоплюючий пригодницький роман Теодора Константіна «Зірка впаде опівночі». Події, що їх розкриває письменник, відбуваються в часи боїв румунської армії проти гітлерівських військ на території Угорщини.
З перших сторінок автор зав'язує гострий сюжет, і читач до кінця твору з напруженням стежить за розвитком дії.
Роман має виховне значення. Він докорінно різниться від буржуазних детективів, бо в ньому головний герой захищає не особисті, а державні інтереси.
«Це Пелімару!» — часто вигукували вони, почувши його тітікання, і воно звучало для них найкращою музикою.
Сержанта Пелімару поважали й цінили не лише за роботу, а й за хоробрість та відвагу. Одного разу, під час важких боїв за визволення Ардялу, коли гітлерівцям удалося прорватися глибоко в тил і майже оточити штаб дивізії, він виявив мужність та винахідливість, зумівши не тільки врятувати радіостанцію, а й узяти в полон двох фашистів.
За цей героїчний вчинок його було відзначено в наказі командуючого і нагороджено. Генерал Попинкаріу дорожив ним, і коли штаб армії хотів забрати сержанта до себе, він гаряче відстоював його.
Пелімару славився ще й тим, що вмів безпомилково приймати шифровані ворожі радіограми. Щоденно перехоплював їх, швидко розшифровував текст і цим приносив командуванню чималу користь.
Інші два його підлеглі теж були хорошими радистами і намагалися не відставати од нього.
На другий вечір після вбивства Германа Некулай Телимбу завітав на радіостанцію, і хлопці зраділи з несподіваної нагоди трохи розважитися.
— Здрастуйте, пане сержант! — віддав честь ординарець, силкуючись виструнчитися. Та, незважаючи на всі зусилля, набрав такої смішної пози, що солдати мимоволі зареготали.
— Яким же тебе вітром занесло сюди, Некулай? — запитав Пелімару.
— Думав, що застану тут свого пана капітана. Шукав скрізь і нема. Чи не було часом у вас?
— Ні, Некулай! — добродушно посміхаючись, відповів йому сержант.
Один з радистів, намагаючись втягти ординарця в розмову, пожартував:
— Не бійся за свого пана капітана! Він зараз, мабуть, розважає якусь вдовичку…
Однак той, наче не розуміючи жарту, розгнівався:
— Вдовичку? Такого не може бути. Він не такий, як інші. Мабуть, дуже любить свою жінку і залишається їй вірний. Думаєш, молодиці не пускають йому бісиків? Недавно одна, — забув, в якому це було селі, — так і поїдала його очима. Тільки-но пан капітан у кімнату, вона вже й тут, — то принесе склянку кави, то варення, то яблука або щось інше. Сяде й очей з нього не зводить, все сміється та жартує. А панові капітанові хоч би що. Молодиця сохне, а йому байдуже. Коли від'їздили, вона не стрималась і заридала. Плакала, бідолашна, й сорочку на собі рвала.
— А чому ж тоді ти, Некулай, не взявся потішити її, коли твій капітан такий непоступливий?
— Що, що?
— Чому ти не потішив її?
— Як це не потішив?.
— Ну, не розважив?
— Ги-ги-ги, у мене аж слина котилася з рота!.. Але де там! Хіба вона подивилася б на такого, як я? Їй хотілося пана капітана.
— Значить, ти не відмовився б?
— Ви тільки послухайте: відмовився! Якби вона тільки захотіла мене… Не пожалкувала б…
Солдати реготали, аж за животи бралися. Навіть черговий радист, що приймав телеграму, і той не втримався і розсміявся.
Тим часом Телимбу підійшов до апарата і, роззявивши рота, втупився в нього очима.
— То, значить, ти такий, Некулай? — перепитав з усміхом Пелімару.
А той, не відриваючи очей од приймача, відказав:
— Гей, гей, я непоказний на вигляд, але силоньки, слава богу, в мене вистачить. Хоч ти, пане сержант, і здоровий, як дуб, а в цьому зі мною тобі не зрівнятися!
Новий вибух реготу вирвався аж на вулицю.
Коли сміх трошки стих, Телимбу висловив подив:
— Ох, і велике ж це радіо! Не доводилось такого бачити. У нас в селі радіо мають лише піп і вчитель. Але в них були малесенькі коробочки. А ваше як курник, їй-богу, коли б привезти його моїй старій, вона тримала б у ньому курей.
Він наче навмисне смішив хлопців.
— Ви тільки послухайте, пане сержант? Курник! — хихикнув один радист, у якого од сміху аж сльози вийшли на очі.
— А хіба неправда? — прикинувся здивованим ординарець. — Що велике, то я бачу, а от як воно грає, ще не чув.
— Грає й співає, коли треба, — пояснив йому черговий радист.
— А чому зараз лише тітікає? Може, зіпсоване?
— Ні, це азбука Морзе. Ось бачиш, я записую, що мені передають.
Некулай з недовірою подивився на нього.
— Хочеш сказати, що воно говорить?
— Майже так!
— Та перестань ти глузувати з мене, солдате. Недобре це… Я ж таки старший за тебе, — розгнівався Телимбу.
Поки хлопці реготали, сержант Пелімару, стримуючись від сміху, пробував пояснити йому:
— Не сердься, Некулай, ніхто з тебе не кепкує.
— Та я ж не глухий, пане сержант. Радіо тітікає, а він каже, що воно говорить. Хіба ж це не глум?
— Почекай, зараз я тобі все поясню. Ось прислухайся!.. Хіба ти не чуєш? Та-а, ті, ті, та-а, та-а, ті, та-а…
— Саме так! — зрадів Некулай, витріщивши очі од подиву.