Людолови Том 1
- Автор: Тулуб Зінаїда Павлівна
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Таврія
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Людолови Том 1». Краткое содержание книги:
«Зрадили! Але хто? Хто?» — блискавично промайнуло в думках.
А майстри вже хапали зв'язаних парубків і кидали, як колоди, в човни.
Хлопців привезли до Києва і позамикали по льохах, щоб вони не змовлялися, як виправдуватися. І того ж вечора зібралася цехова сходка. Майстри розуміли, що покарати всіх однаково не можна, і допитували кожного поодинці, залякуючи молодших, напівхлопчиків, що недавно вибилися з учнів на підмайстрів.
— Та ми просто думали відпочити хоч день, бо вже надто вморилися. Та й свято ж було… Ми б сьогодні повернулися зранку, — полотніючи, белькотів худорлявий хлопчик років п'ятнадцяти, намагаючись виправдати і себе, і товаришів.
І не знав, що за кілька хвилин стояв на тому ж місці Савка, і сміливо тріпнувши молодою чуприною, кидав у вічі Кузьменкові:
— І пішли б! Шукали б вітра в полі! Ми вам не хлопи і не пахолки! Не маєте права знущатися! Раз упіймали, а далі не пощастить! Все'дно не залишимось!
— Ах, падлюка! Ах, гадючий виплодок! — стискав Кузьменко кулаки. — Вчив його, втовкмачував йому в голову, як працювати, а він тільки-но вивчився, — та й з дому. Правду кажуть: скільки вовка не годуй, він усе у ліс тягне.
— Справді вовк. Хижаком дивиться. Ну, ми тебе, хлопче, приборкаємо. І дикого коня до вуздечки привчають.
— Спробуйте! — блимнув очима Савка.
І рвонув зв'язаними за спиною руками. Але ремені глибоко впилися в шкіру і не піддалися його зусиллям, тільки м'язи на шиї та на грудях напнулися, наче в молодого гладіатора.
— Ого! Так він ще, собака, загрожує! Почекай! Знатимеш, що таке цех, — обурився й Причепа. — Відведіть його, панове, знов до льоху, та не галасуйте, бо це сходка, а не ярмарок.
Підмайстри виступили один за одним: Одні сміливо кидали майстрам у вічі свої обвинувачення. Дехто намагався приховати свою провину або подати її як необміркований юнацький виступ, мало що не жарт.
Недовго сперечалися майстри. Перших ухвалили вони добре відшмагати канчуками, а решту поштрафувати на камінь воску й присудити до церковного каяття.
— Хай щодня ходять до церкви та слухають панотцеві казання.
— І хай панотець накладе на них сувору покуту, — задоволено потирав руки іконописний дідок.
Промайнули в повітрі волохаті шапки і впали на стіл перед цехмістром. Присуд було одностайно ухвалено. Лишалося виконати його. Принесли важку дубову колоду, ввели засуджених — і почалася каpa. Одного за одним клали підмайстрів на дубову колоду, здирали з них сорочку та штани, хтось із майстрів сідав йому на плечі, другий — на ноги, а один з найдужчих катував.
Савка стояв осторонь, чекаючи на свою чергу. Він полотнів і зеленів з безсилої люті й жалості до товаришів, бачачи, як вкриваються їх спини червоними кривавими смугами, як пухнуть ці смуги, наче повзуть і пручаються під набряклою шкірою маленькі червоні гадючки.
…Тридцять…
Сорок…
П'ятдесят…
Це була найвища кара. Але лупили немилосердно і, підводячись, кожен із покараних мало не падав з болю. Кузьменко стояв серед майстрів і мовчки смоктав люльку. З насолодою спостерігаючи вираз Савчиного обличчя. Хай полотніє, хай тремтить із жаху й безсилої люті! І свинячі Кузьменкові очі зловтішно виблискували з-під рудих вій.
— Оце так! Оце добре! Хай знають, що таке цех, — підштовхнув він майстрів, п'яніючи з помсти.
— Чого ж ти стоїш? Ми вже вморилися! — гукнув йому один з майстрів, кидаючи скривавлений канчук.
— Та я ще почекаю. Доведеться ще Савку обробляти під червоний сап'ян, бо йому ж призначено. цілу сотню.
Нарешті дійшла Савчина черга. Винесли передостаннього підмайстра, залишивши на підлозі кілька темно-багрових крапель крові. Знесилені мордуванням, майстри важко сопли й пили холодну воду, витираючи спітнілі обличчя.
— Лягай, стерво, — наказав Кузьменко, засукуючи рукави.
Савка зиркнув на нього, і щось схоже на криву усмішку промайнуло на його устах. І стільки презирства, і стільки зненависті було в цій усмішці, що коли б майстри були спостережливіші, їм стало б моторошно. Мовчки, з якоюсь зловтішною поквапливістю він ліг на колоду.
— Ану, держися, гаде! Виб'ємо з тебе дур! — крекнув Кузьменко, і, ковтнувши міцної горілки, взявся за канчук.
…Тридцять… Сорок… Сімдесят.
З набряклими жилами на чолі, червоний, захеканий, мордував Кузьменко криваву спину свого підмайстра. Він важко сопів і при кожному ударі кевкав нутром, як кінь селезінкою.
Ані стогону, ані крику не вирвалося з Савчиних уст. Спочатку все тіло його звивалося під канчуком несвідомим тваринним здриганням. Потім він сполотнів, і тільки очі його палали гарячковим огнем та зуби до крові прикусили губу. Але ось тіло його обважніло, зм'якло й нерухомо випросталося на колоді червоною купою роздертого на клоччя м'яса.