Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
Коли я вмер під кінець бою і навколо чути було пісні смерті, вони здалися мені тими самими піснями, що їх склав я, Ушу-лучник, коли дружина моя Ігар учепилася в мене й не пускала в бій.
Колись — тільки небо знає, коли саме, в усякому разі тоді, як світ був ще молодий, — ми жили біля великих боліт, де пагорби близько підступали до широкої тихої річки, де наші жінки збирали ягоди й вигрібали їстівне коріння. Там ходили табуни оленів, диких коней, антилоп і лосів. Чоловіки вбивали їх стрілами й ловили в пастки або заганяли в провалля. В річці ми ловили рибу мережами, що їх наші жінки плели з кори молодих дерев.
Я був чоловік страх цікавий до всього, ніби антилопи, що їх ми, заховавшись, приманювали в засідку тим, що вимахували віхтями трави. На болотах ріс дикий риж, стіною зводячись край проточини. Щоранку сюди прилітали дрозди і будили нас щебетом. Увечері повітря також сповнювалося шелестом, що його здіймали птахи, відлітаючи на нічліг. Прилітали вони, коли достигав риж. На болоті виводилися й качки. І вони, і дрозди гладшали від рижу, що стояв наполовину вилузаний проти сонця.
Я був чоловік, і мене повсякчас цікавило, що лежить за горами, і по той бік болота, і в намулі на дні річки; я стежив за дикими качками й дроздами і розмірковував про все, аж доки сталося мені видиво і я ясно все побачив.
М’ясо — добра їжа. Але кінець кінцем, або, радше сказати, найперше м’ясо твориться з трави, а в диких качок та дроздів—із зерен дикого рижу. Стріляти їх — то ледве чи виплачувалося: щоб убити качку з лука, доводилось довго сидіти в засідці. А дрозди були занадто малі й придатні хіба тільки для хлопчаків, — на них лише вчилися полювати. А ось коли достигав риж, — і качки, й дрозди були гладкі, тобто гладшали вони ж від рижу! То чого б мені та моїй родині самим не харчуватися рижем?
Мовчки й похмуро міркував я про це, не помічаючи дітей, що гралися коло мене. Арунга, моя дружина, дарма шпетила мене й гнала на лови добути якнайбільше м’яса для численної родини. Я не чув нічого.
Арунга була жінка з гірського племені, звідки я викрав її. Цілих дванадцять місяців ми вчилися розуміти одне одного, після того як я викрав її. О, я добре пам’ятаю, як Арунга йшла стежкою і я скочив на неї з засідки на дереві. Я стрибнув їй на плечі, придавив своєю вагою і міцно вчепився в неї пальцями. Вона заверещала, як та кішка, відбиваючись від мене, вона кусала й дряпала нігтями, гострими, як у дикої кішки. Але я не випустив її і два дні лупив, аж доки примусив спуститися зі мною з ущелин Горян на зелені долини, де текла річка в болотами, порослими рижем, з качками та дроздами.
Коли риж доспів, я вже знав, що треба робити. Я посадив Арунгу на прові випаленої колоди, подібної до човна, і наказав їй гребти, а сам, сидячи на кормі, розстелив оленячу шкуру, що її вичинила Арунга. Пливучи, я нахиляв стебла рижу над шкурою й двома грубими дрючками вимолочував з них зерно, яке були б з’їли дрозди. Утомившись, я передав дрючки Арунзі, а сам сів на прову гребти й показувати, що їй треба робити.
Раніше ми часом зривали й пробували їсти сирий риж, але він нам не подобався. А тепер ми спекли його на вогні, зерно понабухало білими кульками, і все плем’я позбігалося покуштувати його.
Нас почали прозивати їдцями Рижу, або Синами Рижу. А через багато-багато часу, коли Сини Річки вигнали нас із болотистих рівнин у гори, ми взяли з собою насіння рижу й посіяли його там. Крім того, ми вивчилися добирати на посів найбільші зерна, і білі кульки, коли ми їх пекли чи варили, також дедалі більшали.
Але вернімось до Арунги. Як я вже казав, вона верещала й дряпалася, мов кішка, коли я вкрав її. А потім я пам’ятаю, як її родичі з Горян зловили мене й потягли до себе в гори. То був її батько, його два брати та троє її рідних братів. Однак Арунга була моя жінка й жила зі мною. Уночі, коли я лежав зв’язаний, як дика свиня, поки її заріжуть, а вони втомлені спали біля вогнища, — Арунга підкралася до них і розбила їм голови моєю палицею, яку я сам зробив. Потім, плачучи, вона розв’язала мене, і ми обоє втекли до широкої тихої річки, туди, де качки та дрозди годувалися рижем на болотах. Це було задовго перед тим, як прийшли Сини Річки.
Бо вона була Арунга, вічна і єдина жінка. Вона жила за всіх часів і в усіх краях. І вона житиме вічно, бо вона безсмертна. Колись в одній далекій країні її ім’я було Руф. І ще її звали також Ізольда, Гелена, Покагонтас і Унга[57]. І чоловік з чужого племені завжди знаходив її і знаходитиме серед усіх племен на цілій землі.
57
Руф — у Біблії образ богобоязної добродійної жінки. Івольда — героїня рицарського роману «Трістан та Ізольда» (бл. XII ст.), в основі якого лежить кельтська легенда про трагічне кохання. Гелена — у давньогрецькій міфології дочка Зевса й Леди, надзвичайна красуня, через яку сталася Троянська війна. Покагонтас (померла 1617) — дочка вождя індіянського племені в Північній Америці; коли англійці взяли її в полон, вона вихрестилася і одружилася з білим. Унга — очевидно, мається на увазі героїню оповідання Дж. Лондона «Північна Одіссея» (див. том І нашого видання).