Твори в 4-х томах. Том 2

— Мені так прикро, — мовила вона. — Бідолашний Тато.

— Випийте чогось, — запропонував Старий. — Зараз вам це вкрай потрібно.

— їй-богу, Старий, я неабияк старався. Втішався полюванням і не /турбувався до сьогоднішнього дня. І був певен в успіхові. Адже весь час ми бачили стільки слідів! А раптом мені не трапиться жодного куду? Де в дідька знаття, що коли-небудь ми повернемося сюди знову?

— Повернетесь, — утішив мене Старий. — Тож не занепадайте духом. Краще візьміть ось випийте.

— Я просто жалюгідний скиглій, але, слово честі, сьогодні вони подіяли так на мої нерви.

— Скиглити не годиться, — зауважив Старий. — Тож краще позбуватися цього.

— Як ви щодо сніданку? — спитала Мама. — Невже й досі не голодні?

— К бісу сніданок. Лихо в тому, Старий, що ми жодного разу не бачили антилоп увечері на солонці, а самця — в пагорбах. У мене залишається один тільки вечір. Тож схоже на те, що все дропало. Тричі вони були в мене майже в руках, а Карл, австрієць і вандеробо усе нам псували.

— Ніхто нам нічого не псував, — заперечив Старий. — Вихиліть іще одненьку.

Щойно ми поснідали, і то добряче, як з'явився Кейті й доповів, що до Старого прийшли якісь люди. Спочатку на стіні намету з'явилися дві тіні, потім люди підійшли до нас. Один був той самий старий тубілець, що зустрів нас першого дня, тільки тепер він постав перед нами не як землероб, а як мисливець, з довгим луком і сагайдаком зі стрілами.

— Він виглядав іще старішим, змученішим і викликав навіть мевше довіри, ніж доти, а своїм вбранням він, певно, хотів нас вразити. З ним був худющий, брудний вандеробо з розрізаними й закрученими вгору мочками вух; схиливши голову набік, він стояв на одній нозі, а пальцями другої чухав у себе під коліном. Обличчя в нього було вузьке, дурнувате й неприємне.

Дід, дивлячись Старому в вічі, щось говорив йому статечно й повільно, без ніякої міміки.

— Що це він надумав? Вирядився отак, щоб показати себе Дозорцем і злупити з нас гроші? — спитав я.

— Зачекайте, — відмахнувся Старий.

— Ви тільки подивіться на цих двох — цього вандеробо й старого паршивого ошуканця! — не вгавав я. — Що він там торочить, Старий?

— Він ще не скінчив, — відповів Старий.

Нарешті Дід умовк і очікувально стояв, спираючись на свій лУк-експонат. Обидва виглядали дуже стомленими, але, пригадую, тоді я вбачав у них тільки шахраїв.

— Він каже, — почав Старий, — що вони знайшли місце, де є куду й чорні антилопи. Вони пробули там три дні. Вони знають, де ховається великий самець куду, і залишили там дозорця, щоб стежив за ним.

— І ви вірите? — Я відчув, як хміль і втома зникають, а їх заступає збудження.

— Хтозна, — відповів Старий.

— А далеко звідси?

— Один день пішки. Певно, машиною можна дістатись туди години за три-чотири, якщо вона там пройде.