Твори в 4-х томах. Том 2
- Автор: Хемингуэй Эрнест Миллер
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Твори в 4-х томах. Том 2». Краткое содержание книги:
Із книги «СМЕРТЬ ПОПОЛУДНІ»
ПЕРЕМОЖЕЦЬ НІЧОГО НЕ ЗДОБУВАЄ,
ЗЕЛЕНІ УЗГІР'Я АФРИКИ
ОПОВІДАННЯ 1936 РОКУ
МАЄШ І НЕ МАЄШ
П'ЯТА КОЛОНА
ОПОВІДАННЯ ПРО ГРОМАДЯНСЬКУ війну В ІСПАНІЇ
ВИБРАНА ПУБЛІЦИСТИКА 1937-1939
— От причепа!
— Вам і справді буде потрібен хтось, щоб перекладати на суахілі те, що казатимуть вам тамтешні жителі.
— Гаразд, нехай їде. Але скажіть йому, щоб не командував і не розпускав свого язика.
— Ми проведемо вас до вершини пагорба, — сказав Старий. Вандеробо скочив на підніжку, і машина рушила. — Заїдемо по Діда в село.
Усі в таборі вийшли з наметів провести нас.
— А солі ми взяли досить?
— Так.
У селі нам довелося чекати, поки Дід і Геррік вийдуть із своїх хижок. Щойно настав полудень, але небо затягли хмари; я дивився то на Маму, таку любу, спокійну, елегантну в своєму костюмі кольору хакі, чоботях і ширококрисому капелюсі набакир, то на Старого, високого, дебелого у вилинялій вельветовій жилетці, що побіліла від сонця.
— До побачення! Шануйся.
— Не турбуйтесь. Шкода, що я не їду з тобою.
— Це полювання наодинці,— пояснив Старий. — Треба налетіти зненацька, вколошкати дичину й мерщій забратися. А у вас і так чималий вантаж.
Вийшов Дід і заліз на заднє сидіння поряд з М'Колою, котрий надяг мою стару куртку кольору хакі, що в ній я колись ходив на перепелів.
— А М'Кола надяг вашу куртку, — сказав Старий.
— Та то він любить носити всяку всячину в кишенях, тому й надяг, — відповів я.
М'Кола здогадався, що мовиться про нього. Я вже геть забув про непочищену рушницю, а зараз згадав і сказав Старому:
— Спитайте його, де це він роздобув нову куртку.
М'Кола усміхнувся і відповів щось.
— Та каже, що це його власна.
Я теж усміхнувся, а М'Кола потряс лисою головою, і отак стало зрозуміло, що про рушницю забуто.
— Але де ж це клятий Геррік? — спитав я.
Нарешті той вийшов з ковдрою в руці і вмостився поряд з М'Колою і Дідом на задньому сидінні. Вандеробо сів на переднє, Між мною і Камау.
— У тебе хороший друг, — зауважила Мама. — Тож дивись, будь і ти хорошим.
Я поцілував її, і ми пошепки перемовилися кількома словами.
— Усе вуркочуть, — мовив Старий. — Феї
— До побачення, старе.
— До побачення, нищителю антилоп.
— До побачення, люба!
— До побачення. Щасти тобі!
— У вас багато бензину, але ми й тут залишили трохи! — гукнув нам Старий.
Я помахав рукою, і ми рушили через село пагорбом униз і виїхали на вузьку дорогу, яка вела через суху, порослу чагарником, рівнину, що слалася між двох високих голубих пагорбів.
Коли ми з'їжджали вниз, я озирнувся: дві постаті в крислатих капелюхах — одна висока й дебела, а друга маленька й граційна — ішли назад до табору. Потім перевів. погляд на висохлу, порослу чагарником, рівнину попереду.
Частина четверта МИСЛИВСЬКІ РАДОЩІ
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
Дорога, якою ми їхали, була скоріше стежкою, а рівнина довкола навіювала сум. Тільки одного разу ми нагледіли кількох тоненьких газелей, що постали білими плямками на тлі жовтої, випаленої сонцем трави та сірих дерев. Мій веселий настрій де й подівся серед цієї просторої рівнини, видно, бідної на дичину, і весь задум почав здаватися нездійсненним, химерним, ба навіть безглуздим. Від вандеробо тхнуло: я став розглядати кінчики його вух, розтягнуті й ретельно закручені, та його дивне, зовсім не негритянське обличчя з тонкими губами. Помітивши, що я поглядаю на нього, він приязно всміхнувся й пошкріб собі груди. Я озирнувся. М'Кола спав. Геррік сидів випростаний, трагічно підкреслюючи свою пильність, а Дід, витяіши шию, силкувався розглядіти дорогу.
А її, вважай, і не було, — тільки протоптана худобою стежка, та, на наше щастя, ми вже добулися до краю рівнини. Згодом вона лишилась позаду, а попереду завидніли високі дерева: ми в'їжджали в місцевість, найчарівнішу з усіх, які я бачив будь-де в Африці. Трава тут росла рівна й така свіжа та зелена, наче молода отава на недавно скошеній луці, а вікові дерева — крислаті, високі, без підліска; під ними тільки яскраво зеленів дерн, як в оленячому парку, і ми їхали в тіні, де-не-де поперетинаній сонячними смужками, тримаючись ледь помітної стежини, яку нам показував вандеробо. Мені аж не вірилось, що ми потрапили в такий дивний край. Така чарівна країна може тільки приснитися, і я, щоб пересвідчитись, що це не сон, простяг руку й доторкнувся до вуха вандеробо. Той аж скинувся від несподіванки, а Камау пирснув зо сміху. Ка-мау торкнув мене за плече й показав на відкриту галявину, де, ярдів за двадцять від машини, піднявши голову й сторожко втупившись у нас іскристими очицями, настовбурчився велетенський вепр із загнутими довженними могутніми іклами. Я подав Камау знак спинити машину, і якусь мить звір і ми пильно дивилися один на одного. Я підняв рушницю й прицілився кабанові в груди. А він стояв непорушно й тільки дивився на нас. Тоді я подав знак Камау їхати далі; машина рушила й звернула праворуч, у бік від кабана, що так і не зворухнувся й не виявив ніякого страху перед нами.