Твори в 4-х томах. Том 3
- Автор: Хемингуэй Эрнест Миллер
- Год: 1981
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Твори в 4-х томах. Том 3». Краткое содержание книги:
ЗА РІЧКОЮ, В ЗАТІНКУ ДЕРЕВ
СТАРИЙ І МОРЕ ОПОВІДАННЯ 50-х РОКІВ
— Авжеж. Я знаю, про що ти думаєш. Ми думаємо про одне те саме.
— То навіщо ж ти заговорив не про те, про що я думала?
— Ми, чоловіки, думаємо на свій лад.
— Тоді я рада, що ми з тобою різні.
— Я теж радий, — мовив він. — Але я розумію, про яке вмивання ти згадала. Це я просто так сказав, як чоловік, за звичкою. А відчуваю я те саме, що й ти.
— Хоч би що ти робив, хоч би що казав, це так і має бути.
— Я люблю тебе, і я люблю твоє ім'я, Маріє.
— Воно звичайне.
— Ні,— сказав він. — Воно не звичайне.
— А тепер спати, — мовила вона. — Я засну відразу.
— Спати, — сказав він, відчуваючи поряд себе довге тіло, відчуваючи, як воно зігріває його своїм теплом, заспокоює, в якийсь чудодійний спосіб розвіює його самотність самим лише доторком стегон, плечей і ніг, разом із ним відганяє смерть, і він сказав:
— Спи спокійно, довгоногий зайчику.
Вона сказала:
— Я вже сплю.
— Я теж зараз засну, — сказав він. — Спи спокійно, кохана.
Потім він заснув і уві сні був щасливий.
Але серед ночі він прокинувся й міцно пригорнув її до себе, неначе вона була все його життя і неначе її відбирали в нього. Він обіймав її, відчуваючи, що все життя — в ній, і це справді було так. Але вона спала міцно й солодко і не прокинулася. Тоді він ліг на бік, натяг їй на голову край мішка й поцілував її в шию, а потім підтягнув за шнур пістолет і поклав його поряд, щоб він був під рукою. І так він лежав і думав у нічній темряві.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ
На світанку повіяв теплий вітер, і Роберт Джордан почув, як сніг, танучи на деревах, важко опадає. Був весняний ранок. Глибоко вдихнувши повітря, він зрозумів, що хуртовина була лиш примхою природи в горах і що під полудень сніг зникне. Потім він почув тупіт кінських копит; обліплені мокрим снігом, вони глухо гупали. Він почув також, як клапає об сідло футляр карабіна й рипить шкіра.
— Маріє,— шепнув він і поторсав дівчину за плече. — Сховайся в мішок.
Однією рукою він застебнув комір сорочки, а другою схопив пістолет, відвівши великим пальцем запобіжник. Підстрижена голова дівчини хутко зникла в мішку, й ту ж мить він побачив вершника, що виїхав з-за дерев. Він зіщулився в мішку і, тримаючи обіруч пістолет, прицілився в людину, що наближалася до них. Він ніколи досі не бачив цієї людини.
Вершник був уже майже навпроти нього. Він їхав на великому сірому коні, і на ньому був сукняний плащ, схожий на пончо, берет кольору хакі й важкі чорні чоботи. З футляра, притороченого до правого боку сідла, стирчав приклад і довгастий магазин короткої автоматичної гвинтівки. Обличчя у вершника було молоде, різко окреслене; за мить він побачив Роберта Джордана.
Він потягся рукою до футляра, і, коли він низько пригнувся в сідлі, намагаючись висмикнути з футляра зброю, Роберт Джордан побачив червону емблему на лівому боці зеленкуватого плаща.
Прицілившись йому в середину грудей, під ту емблему, Роберт Джордан натиснув на гачок.
Постріл прогуркотів у тиші засніженого лісу.
Кінь сахнувся, наче стиснутий острогами, а вершник, ще шарпаючи за футляр, осунувся з сідла, і права нога його застряла в стремені. Кінь помчав поміж деревами, тягнучи його за собою долілиць, а Роберт Джордан підвівся з пістолетом у руці.
Великий сірий кінь мчав галопом між соснами. На снігу залишалася широка борозна, там, де він тяг вершника, а вздовж неї, з одного боку, довгий червоний слід. З печери вибігали люди. Роберт Джордан нахилився, вийняв із мішка штани, розгорнув їх і натяг на себе.
— Вдягнися, — сказав він Марії.
Він почув гуркіт літака, що летів високо в небі. Між деревами він бачив сірого коня, який зупинився, і вершника, який усе ще висів долілиць — одна нога застряла в стремені.
— Піди впіймай коня! — гукнув він Прімітіво, що біг до нього. Потім: — Хто вартував на верхньому посту?
— Рафаель, — відповіла Пілар із печери. Вона стояла коло входу, і волосся її, ще не підібране, звисало двома косами на спину.
— Десь тут поблизу кавалерійський загін, — сказав Роберт Джордан. — Де той ваш клятий кулемет? Тягніть його сюди.
Він почув, як Пілар кличе з печери Агустіна. Потім вона зайшла до печери, й звідти вибігли двоє чоловіків; один із них ніс на плечі ручний кулемет із триногою, а другий — торбу з дисками.
— Йди разом з ними туди, нагору, — сказав Роберт Джордан Ансельмо. — Ляжеш біля кулемета й держатимеш триногу.
Всі троє побігли стежкою, що вела вгору між деревами…
Сонце ще не вийшло з-за гір. Роберт Джордан, випроставшись застібав штани й затягав пояс, пістолет усе ще звисав на шнурі з його зап'ястка. Він сховав його в кобуру на поясі, розпустив петлю й надів її собі на шию.