Твори в 4-х томах. Том 3
- Автор: Хемингуэй Эрнест Миллер
- Год: 1981
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Твори в 4-х томах. Том 3». Краткое содержание книги:
ЗА РІЧКОЮ, В ЗАТІНКУ ДЕРЕВ
СТАРИЙ І МОРЕ ОПОВІДАННЯ 50-х РОКІВ
Вона, мабуть, не прийде, поки всі не поснуть, подумалось йому. Скільки часу буде змарновано. Півночі вже минуло. Ох, Маріє! Приходь швидше, Маріє, часу залишилось так мало.
Він почув м'який шурхіт снігу, що осипався з гілки на вкриту снігом землю. Повіяв легкий вітрець. Він відчув його на своєму обличчі і раптом злякався, що Марія не прийде. Повів вітру нагадав йому — незабаром почне світати. З гілок знову посипався сніг, і він почув, як вітер розгойдує верховіття сосон.
Ну ж бо, Маріє! Приходь швидше, думав він. Приходь уже. Не чекай там. Тепер уже не варто чекати, поки всі поснуть.
І тоді він побачив, як вона вигулькнула з-під попони, що запинала вхід до печери. Вона зупинилася на мить, і він знав, що це вона, але не міг розгледіти, що вона робить. Він тихо свиснув, вона все стояла коло входу до печери й щось робила там, у густій тіні, яку відкидала скеля. Потім вона побігла до нього, тримаючи щось у руках, і він бачив, як вона, довгонога, біжить по снігу. Потім вона стала поряд із ним навколішки і, притиснувшись чолом до плеча Роберта Джордана, струсила сніг із босих ніг. І поцілувала його, й подала йому якийсь клунок.
— Поклади це біля своєї подушки, — сказала вона. — Я зняла все там, щоб не гаяти часу.
— Босоніж — по снігу?
— Так, — сказала вона, — і в самій тільки шлюбній сорочці.
Він міцно пригорнув її до себе, і вона потерлася головою об його підборіддя.
— Не торкайся моїх ніг, — сказала вона. — Вони дуже холодні, Роберто.
— Давай їх сюди, грійся.
— Ні,— сказала вона, — вони зараз зігріються. А ти скажи швиденько, що кохаєш мене.
— Я кохаю тебе.
— Отак. Так. Так.
— Я кохаю тебе, зайчику.
— А моя шлюбна сорочка подобається тобі?
— Це та сама, що й раніше?
— Так. Та сама, що й учора. Це моя шлюбна сорочка.
— Дай сюди ноги.
— Ні. Тобі буде неприємно. Вони самі зігріються. Вони теплі. Тільки зверху холодні від снігу. Скажи ще раз.
— Я кохаю тебе, зайчику.
— Я тебе теж кохаю, і я твоя дружина.
— Там уже всі поснули?
— Ні,—мовила вона. — Але я більше не могла витримати. Та й, зрештою, яке це має значення?
— Ніякого, — сказав він, відчуваючи її всім своїм тілом, тоненьку, довгу, чудесно теплу. — Тепер ніщо не має значення.
— Поклади мені руку на голову, — сказала вона, — а я спробую поцілувати тебе. Так добре? — спитала вона.
— Дуже, — сказав він. — Скинь свою шлюбну сорочку.
— Треба скинути?
— Так, якщо тільки тобі не холодно.
— Que va, холодно! Я вся наче у вогні.
— Я теж. А потім тобі не буде холодно?
— Ні. Потім ми будемо, як лісове звірятко, одне звірятко, так близько одне до одного, що й не розрізнити, де ти, а де я. Ти відчуваєш? Моє серце — це твоє серце.
— Так, — сказав він. — Не розрізнити.
— Ну, бачиш. Я — це ти, і ти — це я, кожен із нас — ми обоє. І я кохаю тебе, ох, як кохаю тебе! Адже правда — ми з тобою одне ціле? Ти відчуваєш?
— Так, — сказав він. — Відчуваю.
— А тепер відчуваєш? В тебе немає свого серця. Воно — моє.
— І своїх ніг немає, і рук немає, і тіла немає.
— Але ми все ж різні,— мовила вона. — А я хочу, щоб ми були зовсім однакові.
— Невже справді хочеш?
— Так. Хочу. Хочу. І я хотіла тобі сказати про це.
— Ні, ти не можеш хотіти цього насправді.
— Може, й ні,— тихо сказала вона, торкаючись губами його плеча. — Але мені хотілося так сказати. Коли вже ми з тобою різні, то я рада, що ти Роберто, а я Марія. Але якщо тобі захочеться помінятись, я радо поміняюся. Я буду тобою, бо я кохаю тебе.
— Я не хочу мінятися. Краще бути як одне ціле, і щоб кожен залишався тим, чим є.
— І ми зараз будемо як одне ціле і ніколи більше не розлучимося. — Потім вона сказала: — Я буду тобою, коли тебе не буде тут. Як я кохаю тебе, і як мені хочеться дбати про тебе!
— Маріє!
— Що?
— Маріє!
— Що?
— Маріє!
— Ох, так. Прошу тебе!
— Тобі холодно?
— Ні. Натягни мішок на плечі.
— Маріє!
— Я не можу говорити.
— О Маріє, Маріє, Маріє!
Згодом, міцно пригорнувшись до нього в довгому теплому мішку, куди не проникав нічний холод, вона лежала мовчки, припавши головою до його щоки, а потім спитала:
— А тобі?
— Como lu [79]— відповів він.
— Так, — сказала вона. — Але вдень було інакше.
— Так.
— А мені так краще. Можна і не вмирати.
— Ojaja no, — сказав він. — Та, мабуть, можна.
— Я не про те.
79
Як і тобі (ісп.)