Твори в 4-х томах. Том 3

— І піду, — сказав Роберт Джордан. — Але я і без поцілунків його відчую. Мене ті старечі кільчики налякали не менше, ніж Рафаеля.

— Ні, ти поцілуй таку стару, Inglés, — сказала Пілар. — Поцілуй задля власної науки, а потім, затримавши в ніздрях той запах, повернися до міста і, як побачиш урну для сміття, де лежать зів'ялі квіти, встроми в неї ніс якнайглибше і вдихни так, щоб їхній запах змішався з тим, який є в твоєму носі.

— Гаразд, вважаймо, я це зробив, — сказав Роберт Джордан. — А які то квіти?

— Хризантеми.

— Добре. Я їх понюхаю, — сказав Роберт Джордан. — А що далі?

— А далі треба ось що, — провадила Пілар. — Щоб день був осінній, з дощем чи туманом, або щоб це було на початку зими. Отакого дня вийди на Кальє-де-Салуд, коли там прибирають у casas de putas [77] і виливають помиї в канави, й тільки-но солодкавий запах розтраченого любовного шалу разом із запахом брудних змилків і недокурків торкнеться твоїх ніздрів, завертай до Ботанічного саду, де ночами ті дівчата, які вже не можуть працювати в будинках, роблять своє діло коло залізної брами парку і коло залізної огорожі, і на тротуарах. Там, у темряві, під залізними гратами огорожі, вони роблять усе те, що від них зажадає чоловік: від найпростішого за десять сентімо і аж до того найбільшого, вартістю аж цілу песету, заради чого ми взагалі живемо на світі. І там, на клумбі із зів'ялими квітами, яких іще не повиривали, щоб посадити нові, на клумбі, де м'якше, ніж на тротуарі, ти знайдеш кинутий мішок, що пахнутиме вогкою землею, зів’ялими квітами і всім тим, що робилося на ньому тієї ночі. Цей мішок матиме в собі все — запах землі, й сухих стеблин, і зогнилих пелюсток, і той запах, що супроводить і смерть, і народження людини. Загорни голову тим мішком і спробуй дихати крізь нього.