Твори в 4-х томах. Том 3
- Автор: Хемингуэй Эрнест Миллер
- Год: 1981
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Твори в 4-х томах. Том 3». Краткое содержание книги:
ЗА РІЧКОЮ, В ЗАТІНКУ ДЕРЕВ
СТАРИЙ І МОРЕ ОПОВІДАННЯ 50-х РОКІВ
— Так.
— Vamonos, — сказав він.
Пабло рушив перший, а обидва чоловіки подалися слідам, вервечкою, щоб не залишати на снігу зайвих слідів. Роберт Джордан ніс свій автомат дулом униз. От якби до нього підходили патрони від того кавалерійського автомата, подумав він. Та вони не підійдуть. Це німецький автомат. Це автомат сердеги Кашкіна.
Сонце випливало з-за гір. Віяв теплий вітерці сніг танув. Був гарний весняний ранок.
Роберт Джордан озирнувся й побачив, що Марія стоїть поряд з Пілар. Раптом вона кинулася стежкою вгору. Він пропустив наперед Прімітіво, щоб поговорити з нею.
— Слухай, можна, я піду з тобою? — мовила вона.
— Ні. Допоможи Пілар.
Вона йшла за ним, тримаючи його за лікоть.
— Я піду з тобою.
— Ні.
Вона все одно йшла слідом за ним.
— Я могла б тримати ноги кулемета, так, як ти казав Ансельмо.
— Не будеш ти тримати ніяких ніг. Ані кулемета, ані чогось іншого.
Вона знову наздогнала його й засунула руку йому в кишеню.
— Ні,— сказав він. — Краще подбай про свою шлюбну сорочку.
— Поцілуй мене, якщо ти йдеш, — мовила вона.
— Ти безсоромна, — сказав він.
— Так, — сказала вона. — Зовсім.
— Вертайся, — сказав він. — У нас буде багато роботи. Якщо вони прийдуть сюди, по слідах, нам доведеться відбиватися.
— Слухай, — сказала вона. — Ти бачив, що в нього було на грудях?
— Звичайно, бачив.
— То було серце Ісусове.
— Так. Його всі наваррці носять.
— І ти цілився в нього?
— Ні. Нижче. Ну, вертайся вже.
— Слухай, — сказала вона. — Я все бачила.
— Нічого ти не бачила. Просто людина. Просто людина впала з коня. Vete. Вертайся.
— Скажи, що ти кохаєш мене.
— Ні. Не тепер.
— Тепер ти не кохаєш мене?
— Dejamos [83]. Вертайся. Не можна робити все зразу — і кохати, і займатися цим ділом.
— Я хочу тримати ноги кулемета, і, коли він стрілятиме, я кохатиму тебе, — все заразом.
— Ти збожеволіла. Вертайся вже.
— Ні, я не збожеволіла, — мовила вона. — Я кохаю тебе.
— Тоді вертайся.
— Гаразд. Я піду. А якщо ти мене не кохаєш, то я кохаю тебе за нас обох.
Він глянув на неї й усміхнувся, весь час думаючи про своє.
— Коли почуєте стрілянину, — сказав він, — ведіть геть коней. Допоможеш Пілар нести мої рюкзаки. А може, взагалі нічого не буде. Я сподіваюся, що все обійдеться.
— Я йду, — сказала вона. — Подивись, який кінь у Пабло.
Сірий ішов стежкою вгору.
— Так. Ну, йди вже.
— Йду.
Її рука, стиснута в кулак у його кишені, вдарила його в стегно. Він глянув на дівчину й побачив, що вона плаче. Вона висмикнула руку з кишені, міцно обняла Роберта Джордана за шию й поцілувала.
— Іду, — сказала вона. — Me voy. Іду,
Він обернувся й побачив, що вона стоїть на місці, і перші вранішні промені сонця освітлюють її смугляве обличчя й коротке золотаво-руде волосся. Вона піднесла кулак, потім обернулася і, похнюпившись, пішла стежкою вниз.
Прімітіво озирнувся на неї.
— Гарна була б дівчина, якби не стрижена, — сказав він.
— Еге ж, — сказав Роберт Джордан. Він думав у цю мить зовсім про інше.
— А яка вона в ліжку? — спитав Прімітіво.
— Що?
— Яка вона в ліжку?
— Прикуси язика.
— Не треба ображатися, якщо…
— Годі,— сказав Роберт Джордан. Він оглядав місцевість, обираючи позицію.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ
— Наламай мені соснових гілок, — звелів Роберт Джордан Прімітіво, — і мерщій принеси їх сюди. Це невдале місце для кулемета, — сказав він Агустіну.
— Чому?
— Постав його отам, — Роберт Джордан показав пальцем.— А чому — я поясню тобі потім. Отак. Дай-но я допоможу тобі. Отут, — сказав він, присідаючи навпочіпки.
Він обвів поглядом довгу вузьку розпадину, прикидаючи, яка може бути висота скель з одного й з другого боку.
— Треба висунути його трохи наперед, — сказав він, — далі, сюди. Добре. Тут. Поки що вистачить, а там видно буде. Так. Поклади сюди кілька каменів. Ось, візьми оцей. Тепер другий, з того боку. Залиш місце, щоб можна було водити стволом. Цей треба відсунути трохи далі. Ансельмо, сходи до печери по сокиру. Мерщій. Невже ви ніколи не влаштовували справжнього кулеметного гнізда? — запитав він Агустіна.
— Ми завжди ставили його там.
— І Кашкін вам ніколи не казав, що його треба поставити тут?
— Ні. Кулемет нам принесли, коли Кашкіна тут уже не було.
83
Облишимо (ісп.)