Дух животворить… Читаємо Сковороду

Навіть заторкуючи питання, які належали до ключових у філософії та соціології Просвітництва, Сковорода, з правила, пропонує своє тлумачення, не пов’язане з просвітницькими впливами. Таке, до прикладу, питання рівності й нерівності людей. У «Букварі миру» він так формулює свою концепцію «неоднакової всім рівності»: «Бог подібний до багатого водограю, що наповнює різні посудини, відповідно до їхнього об’єму… Ллються з різних рурок різні струмені в різні посудини, що стоять довкола водограю. Менша посудина має менше, але тим однакова вона з більшою, що так само повна» (І, 436–437). Зазвичай, у нас прийнято було на цьому цитату обривати: мовляв, тут Сковорода визнає, мовити б, «запрограмовану» самою природою нерівність — здібностей, обдаровання, покликання і т. ін., але, мовляв, обминає, на жаль, аспект, пов’язаний з нерівністю соціальною, майновою тощо. Продовжимо, однак, цитату: «Бо що є дурніше, як рівна рівність, яку дурні у світ ввести марно хочуть?» (І, 437). На яких «дурнів» натякає Сковорода, з ким і з чим полемізує? Чи не з крайнощами просвітницького еґалітаризму, речники якого неправомірно, «супротивно блаженній природі», рівняють людей, стрижуть їх під один гребінець, іґноруючи природну багатоманітність індивідуальностей, неповторність окремої особистості? В кожному разі, цілком очевидно, що для Сковороди «дивна дивина» людини (II, 96), її несхожість з іншими, незвичайний спосіб життя, «шлях вузький», що не збігається з нормами «орави» (І, 70), є незрівнянно привабливішими, ніж знівельована «рівна рівність». Сковорода навіть намагається способом багатоступеневих (щоправда, не надто переконливих) лінґвістичних операцій зблизити між собою латинські слова commune, «тобто спільне», і coenum — «болото», все світське, «погане», «смердюче». «Світська община мені мерзенна й тяжка» (II, 96).

Чи має він наразі рацію — то інша річ. Так, щодо соціально-економічних параметрів таких понять, як рівність і нерівність, Сковорода, прецінь, поступається просвітителям. Але чи не випереджає він їх в іншому — в усвідомленні соціально-психологічної неоднозначності проблеми, у передчутті (нехай не передбаченні, а лишень передчутті) потенційної небезпеки рівняльного підходу до особистості, небезпеки, що криє в собі еґалітаризм, тенденції, за якої загальносоціальне (та ще й вульґарно потрактоване) заступає собою індивідуальне?

Так чи так, самостійність сковородинівської думки, не скутої домінуючою опінією віку, її, якщо завгодно, навіть не «передруссоїстський», а — уточнімо допіру висловлену думку — «позарусоїстський» характер навряд чи можна заперечити.

Ні «типовим „просвітителем“ у розумінні XVIII століття»[232], ні «раціоналістом pur sang»[233] назвати Сковороду немає жодних підстав. Якщо й можна говорити про нього як про просвітителя, то в сенсі радше метафоричному, ніж термінологічному, маючи на увазі, що своєю діяльністю він — і як поет, і як філософ, і як педагог — об’єктивно сприяв поширенню знань, освіти, протистояв будь-яким проявам темноти, бездуховності, аморальності. Якщо не зв’язувати себе стереотипними формулами, то про Сковороду цілком досить буде сказати, що передусім він був гуманістом. Цей гуманізм ні в кого не запозичений, «свій», вистражданий. Можливо, він не завжди й не в усьому послідовний та активний, можливо, з чиєїсь точки зору в цьому гуманізмі «занадто» сильна релігійно-етична компонента, проте згадаймо, якими були доба, історичні умови, традиція.