Дух животворить… Читаємо Сковороду
- Автор: Барабаш Юрій
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-189-2
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Дух животворить… Читаємо Сковороду». Краткое содержание книги:
Задовільної відповіді письменник не знаходив і в соціалістичних концепціях, тим більше в їхніх звульґаризованих, примітивних версіях. Достоєвський вважав, що соціалістичний ідеал за природою своєю є бездуховним тією ж мірою, що й буржуазний, він-бо позбавлений високої моральної цілі, побудований виключно на «математиці», тобто на голому «розрахункові статків земних», на утилітарному підході до людини, уніфікації особистості. Звідси — висновок, що потворності буржуазної цивілізації, якої Достоєвський геть не приймав, є потворностями всякої цивілізації, хворобами вселюдськими. Звідси — похмурі (хоча, гай-гай, як показав час, далеко не в усьому безпідставні) соціальні пророцтва, сумні картини майбутнього, де візьмуть гору «здоровий глузд і наука», але при цьому затріумфують і всеохопний стандарт, уніфікація, знеособлення особистості, де «все буде надзвичайно благорозумним», та притім і «жахливо нудним». «Все поступки человеческие, — читаємо в „Записках із запілля“, — само собою, будут расчислены тогда… математически, вроде таблицы логарифмов, до 108 000, и занесены в календарь; или еще лучше того, появятся некоторые благонамеренные издания, вроде теперешних энциклопедических лексиконов, в которых все будет так точно исчислено и обозначено, что на свете уже не будет более ни поступков, ни приключений». Така футуровізія головного персонажа «Записок із запілля», це, либонь, якраз той випадок, коли в Достоєвського в складній поліфонії наративу голос автора чути достеменно чітко.
Змагаючись, згідно зі своїм задумом, з постулатами соціалістичного вчення, а радше — з лівацьким «революціонаризмом», який є нічим іншим, як буржуазністю навиворіт, Достоєвський водно пристрасно заперечує і «чисто» буржуазну ідею споживацтва, «комфорту», того самого «здоров’я з багатством», проти якого — згадаймо — кипів гнівом іще Сковорода. І так само на ґрунті цього заперечення і гніву оприявнюється (знову ж таки сковородинівський) мотив щастя. У підготовчих матеріалах до роману «Злочин і кара» знаходимо думку про те, що людське щастя полягає не в «комфорті», воно купується лише стражданням…
Інша річ: стражданням — чиїм?
У гарячковій маячні Раскольнікова думка про страждання як ціну «всезагального щастя» страхітливо спотворюється, перероджується на ствердження права на вбивство заради цього щастя, заради «возможной справедливости», і то зберігаючи при цьому «вес и меру, и арифметику (sic! — Ю. Б.): из всех вшей выбрал самую наибесполезнейшую и, убив ее, положил взять у ней ровно столько, сколько мне надо для первого шага, и ни больше ни меньше…»
Через кілька років після «Злочину і кари», знайомлячись з матеріалами процесу з «нечаєвської справи», Достоєвський буде вражений подібною ж казуїстикою, спробами виправдати злочин, відступ від норам людської моралі демагогічними посиланнями на «загальне благо», на «розумну» доцільність, єзуїтським маніпулюванням «математичною» арґументацією: мовляв, ліпше вбити одну людину, зате врятувати десятки інших… От тільки засяг і ступінь небезпечності тут уже інші, ніж це було в Раскольнікова. Такі постаті, як Верховенський-молодший, Шиґальов, інші «біси», стали великим і моторошним соціально-художнім відкриттям, грізною пересторогою, сенс і значення якої було осягнено людством далеко не відразу, лише після гірких уроків історії. Та й чи осягнено по-справжньому?..
Виникає непримиренна, обтяжена трагічним вибухом несумісність «бісівської математики» з етичним законом. У літературі висловлювалося думку, що цей універсальний, «понадособистісний» закон Достоєвського нагадує «категоричний імператив» Канта. Певні підстави для такого зіставлення є, однак слід мати на увазі, що на відміну від великого німецького мисленника Достоєвський шукає витоки й опертя етичного закону в глибинах християнської моралі, пов’язує його з релігією, з Христовим законом як «формулою моралі». Це зближує його моральний імператив не так з Кантовим ученням, як зі Сковородою, з «третьою реґулкою», «апостольським законом», що його український філософ сформулював у притчі про «неписьменного Марка»*.
Втім, Достоєвський про це, вочевидь, не думає, певно він, як уже відзначалося, назагал нічого не знає про Сковороду. А от Л. Толстой, обізнаний з ученням українського мисленника, повною мірою усвідомлює свою духовну близькість з ним. Навряд чи випадковим є те, що одне з відомих нам його посилань на Сковороду з’являється у статті «Про науку», й саме там, де розглядається питання про співвідношення між наукою та мораллю.