Математика, медицина, фізика, механіка… — чим щедріше їх споживаємо, тим більше палить серце наше голод і спрага…
Г. Сковорода (І, 337).
«…Терпіти не можу математики, — з юнацькою категоричністю заявляє Фьодор Достоєвський, вихованець Військово-інженерного училища, в листі до батька від 5-10 травня 1839 року. — Що за дивна наука! й що за глупство займатися нею». Можна було б пояснити таку гостру реакцію недавньою образою, коли з ласки викладача алгебри він залишився в класі на другий рік. Так, от інший, раніший (31 жовтня 1838 року) лист, адресований братові Міхаїлу. Фьодор увесь іще під владою ображеного самолюбства: «Хотілося б розчавити весь світ одним разом…». Однак помічаємо, що тут його наставлення до математики постає в іншому ракурсі. Ясно, що перед нами не хлопчачий спалах, це вповні усвідомлена світоглядна постава сімнадцятилітнього Достоєвського, вислід напруженого духовного пошуку, роботи розуму й серця, глибоких роздумів над таємницями людини, природи, творчості. «Дивно, що ти міркуєш у дусі нинішньої філософії, —закидає він братові, маючи на оці поширені в той час тенденції позитивістського кшталту. — Скільки безглуздих систем її народилося в розумних полум’яних головах; щоб висновити вірний результат із цієї різноманітної купи, треба підвести його під математичну формулу. Ось правила нинішньої філософії…». Майбутній письменник іще тільки мріє про літературну творчість, лише готує себе до неї, та він уже переконаний у головному: людина не є сумою формул, людина «є таємниця. Її треба розгадати, і якщо її розгадуватимеш усе життя, то не кажи, що загубив час…»[234].
З року в рік ця переконаність міцнішає, й водно міцнішає неприйняття плаского сцієнтизму, якому, за всіх його амбіцій, несила вгамувати духовний «голод і спрагу» людини. Такі поняття, як «математика», «арифметика», набувають в уяві Достоєвського широкого метафоричного — аж із зловісною відтінню — сенсу, означуючи цілий комплекс чужих людській сутності явищ, котрі немовби випадають з ґравітаційного поля моральних засад, ба більше, часто-густо вороже протистоять їм.
Виглядає, що письменник був добре обізнаний з тогочасною полемікою навколо проблеми застосування математичних методів у гуманітарних науках, яка особливо загострилася в контексті поширення позитивістських ідей Оґюста Конта, а також статистичних методів Адольфа Кетле. Міркування Достоєвського щодо того, що він узагальнено називає «математикою», вочевидь кореспондують із цією полемікою, проте їхня філософська суть значно масштабніше й глибше. Достоєвському ходить про питання не просто собі прагматично актуальні чи, поготів, модні, скороминущі, а корінні, первісні, «буттєві» — про сутність людської природи, про сенс історії, про перетворення суспільства й людини та шляхи, способи, реальні можливості й межі такого перетворення. Достоєвський рано доходить висновку (і залишається вірним йому до кінця життя), що «математика», інакше сказавши, науково-технічний проґрес як такий сам собою не дає і не може дати відповіді на такі питання, навпаки, він поспіль нишком підказує людству заманливі, зовні легкі, але облудні рішення, здатні зіштовхнути його на згубний шлях поклоніння «Ваалу» — ідолові матеріального призбирування та бездуховності.
вернуться
234
Достоевский Ф. ПСС. — Т. 28. — Кн. I. — С. 59, 53, 54, 63.
