Чорний лабіринт. Книга третя

— Чого во-о-ни там? — запитав у Бойка Кужіль.

— Просять надрайонного провідника підійти до човна, бо друг Тур ще не можуть ставати на ногу.

Кужіль підбіг до 135-го, щось сказав йому, і всі троє попрямували до човна. Потім Кужіль клацнув затвором шмайсера і підтюпцем подався вперед. 135-й і Стефа зупинилися. На тлі ще світлого плеса було видно, як Кужіль обдивлявся човен, заглядав всередину і навіть у ящик на кормі, а потім махнув 135-му, мовляв, усе гаразд, можна підходити. Однак 135-й не зрушив з місця. До човна попрямувала Стефа. А Кужіль поклав драбантів віялом, так щоб човен був у кожного на прицілі. Певне, добре захекався, бігаючи, бо підскочив до води і зачерпнув долонею, плеснув собі в лице.

Тієї ж миті тишу прорізав високий жіночий голос:

— Зрада-а!

Враз затріщали постріли. В небо злетіла червона ракета. З лісу, відстрілюючись, задкували бойовики. З малої скелі вдарив кулемет. Ударив прицільно, по косі, довгою чергою трасуючих куль. Кужіля немов хто підрізав: змахнув руками і впав головою у воду. Ліщинський збив з ніг Кадуба, і вони покотилися по піску. Бойко, вхопивши свій автомат, кинувся до 135-го, котрий упав, де стояв, і стріляв із парабелума у напрямку човна, де Стефа боролася з майором Супруном. Чи то провідник таки вцілив майора, а чи Стефі самій вдалося вирватись, а тільки вона вже бігла від човна геть.

— Зрада-а-а! — линув над косою її переляканий крик. Драбанти побігли було до човна, але кулеметна черга з великої скелі, неначе вогненною мітлою, промела косу. 135-й кинувся до води. Василь метнувся за ним. І раптом зупинився, ніби хто з розмаху вдарив його в груди, ніби перечепився об щось, зброя вислизнула з рук, і він упав. Чув, як лопотіли по воді кулі, як гуцали об мокрий пісок, чув, як стогнала земля від розривів гранат, що летіли зі скелі на голови бойовиків, які, він бачив, відстрілюючись, задкували з лісу. Ще бачив, як бігла, петляючи, продираючись крізь вогненні траси, до води Стефа. Спробував підвестися і знову впав. Навколо тріщали постріли. Хтось кричав передсмертним криком, стогнав, клянучи весь білий світ і рідну матір, що породила в лиху годину. Але поволі ніби все стихло. А може, то лише здавалося, бо ним усе більше опановувала глуха байдужість. Він наче провалився в неї, й усе, що діялося навкруги, перестало існувати. Лишився дикий, нестерпний біль. Коли той біль спалахнув з новою силою, розплющив очі. Хтось піднімав його на руки і потім довго ніс до човна. Його поклали поруч з Ліщинським. Василь узяв руку друга і здригнувся від жаху — вона була холодна.