Олена й Аспірин [Алёна и Аспирин - uk]

Професійно-свинцеві очі Віскаса зробилися ще понурішими.

— Олексію Ігоровичу, — сказала дівчинка тонко й жалібно. — Мені від вас нічого не треба. Ми проживемо… Мама на інвалідності, працювала тяжко, на шкідливому виробництві, і в неї діабет… У бабусі пенсія… мені не треба ніяких грошей! Я тільки хотіла приїхати, подивитися…

— Вітю, вона бреше! — Аспірин нервово засміявся. — Це… просто смішно. Просто балаган якийсь.

На широкому обличчі Віскаса виразно читалася відраза.

— Так хто завгодно може прийти і що завгодно сказати, — крізь зуби мовив він до дівчинки. — Може, ти взагалі моя дочка? Або Папи Римського?

По обличчю дівчинки покотилися сльози. Вона сягнула рукою в задню кишеню джинсів, витягла маленьку чорно-білу світлину і жбурнула її на стіл, як козирну карту. Віскас і Аспірин одночасно над нею схилилися. На колись глянсовій, а тепер потертій і подряпаній картці обіймалися чоловік і жінка. Обличчя жінки проглядалося чітко, це була брюнетка років двадцяти, не красуня, але дуже весела. Обличчя чоловіка виявилося змазаним — очевидно, він повертав голову в момент зйомки. За спинами закоханих пінилося баранцями море.

— Це він, — сказала дівчинка і злизнула найбільшу сльозу, що докотилася вже до губів.

— Таж тут неможливо розібрати, хто це! — вигукнув Аспірин. — І потім… — додав він уже тоном нижче, — мало хто з ким коли обіймався… Це ж не доказ!

Віскас дивився на світлину. Свинцеві очі не виражали нічого.

— Чого тобі від мене треба? — Аспірин відступив до вікна. — Грошей… скільки тобі треба, щоб ти пішла?

— Ні копійки, — сказала дівчинка твердо.

— Олексію, — Віскас підвівся зі стільця, — можна тебе на хвилинку?

Аспірин пішов за ним у передпокій.

— Якого хріна? — стомлено поцікавився Віскас.

— Вона бреше, — прошепотів Аспірин. — Я клянуся тобі. Не було ніякої Люби з Первомайська.

— Можна подумати, що ти всіх їх пам’ятаєш, — пробурмотів Віскас. — Як вона опинилася в тебе в квартирі?

— Я привів…

— Ах, привів, ну то й виводь, — кинув Віскас через плече і взявся за дверну ручку. — Сам вирішуй свої сімейні проблеми. Привіт.

Двері зачинилися.

У кухні сріблясто продзвенів дзвіночок — «ля», як справедливо завважила дівчинка.

Аспірин поплівся в кімнату. Ліг на диван і закинув ногу на ногу.

Як із ним могла трапитись ця ідіотська історія?

Мама завжди говорила: характер — це доля. Досить лише раз, тільки один раз проявити слабкість, і в щілину, що утворилася, потоком вриваються нещастя. Аспірин навіть бабусям-жебрачкам на вулиці ніколи не подавав — назавжди викинув їх зі свого поля зору. Аспірин спокійно з’їдав свій пляжний шашлик на очах у хлопчика-прошака, що вештався узбережжям. Як могло статися, що він привів додому, у свою фортецю, куди не ступала нога стороннього, — привів чужу дитину? Нахабну. Невиховану. Ненажеру. Брудну. Ну добре, нехай чисту — але ж це тимчасово…

Аспірин полежав трохи і підвівся. Хворобу треба лікувати, доки вона не задавнена, як би неприємно це не було. Проблему треба вирішувати, не затягуючи. І він, Олексій Ігорович Гримальський, цілком спроможний про себе подбати.