Трансгалактичний розвідник

Проте Алька з першої ж хвилини затялася: вона трактуватиме Йона так, щоб той і гадки не мав про її почуття. Тільки тепер Алька збагнула, як це смішно, по-дитячому… Одне вона мала виправдання — таке з нею було вперше.

Але так чи так, а тепер треба було розплачуватися за свою впертість.

Алька глянула вгору. Над нею нависло чорне безмежжя. Дівчина відчула себе такою самотньою, що з ляку аж очі заплющила. Потім ще раз швидко озирнулась навколо — може, все-таки котрийсь із хлопців з’явиться поблизу.

Та нікого не було. Вона лишилась сама-самісінька.

І тоді жах перейшов у злість. “Чого ти боїшся, дурна?” — вилаяла себе дівчина.

Вона завжди пишалася своїми успіхами в точних науках і тим, що вміла логічно мислити. Аликові день у день доводилося вислухувати її кпини за те, що вія має нахил до поезії та інших мистецтв, а надто що не приховує своїх почуттів.

“Чого ти боїшся?” — знову спитала себе Алька. Адже відомо, що ніякого лиха статися тут не може. Від поверхні вона не відірветься. Не загубиться в просторі. То чого ж їй боятися? Космосу? Смішно. Це все одно, що лякатися моря, стоячи на березі. Щоправда, Йон перед чимось застерігав, але, то, мабуть, були звичайнісінькі глузи. То чого ж справді боятися? Хіба тільки, щоб, ковзаючись, не впасти й не розбити собі коліно чи носа.

Та хоч страх і пізніша злість минулися, почуття самотності серед того безмежжя й далі так пригнічувало дівчину, що їй ще довго бракувало відваги зрушити з місця й побігти слідом за хлопцями і Робиком. Навколишній краєвид справді був чудовий, однак набагато приємнішою і ближчою здавалась їй тепер згадка про ботанічний сад, що його так захоплено показував Йон.

Отже саме тепер Алька, яка справді вміла логічно міркувати, почала, нарешті, розуміти сенс усієї тієї пригоди.

— Так мені й треба, — шепнула вона сама до себе.

— Що ти сказала, Алько? — здивовано спитав Йон.

— Я не бачу вас, — тихо мовила вона. — В який бік мені йти? Скажи, Йоне.

Йон якусь мить мовчав. Вагався. Навіть зиркнув на Робика: може, вже годі? Проте Робик цього разу повівся дуже дивно. Він тільки безпорадно розвів руками.

Тоді Йон вирішив погамувати слабкість свого серця, що не личила чоловікові.

— Глянь поперед себе, — мовив він. — Бачиш сузір’я Орла?

— Так, — шепнула Алька.

— Рушай просто на нього.

— Добре, — відповіла дівчина уже набагато діловитіше.

— Тільки обережно, — суворо попередив хлопець. — Не треба легковажити на цій ковзанці.

Не спитавши чому, Алька гукнула:

— Іду!

Потім Йон кивнув Робикові, і обидва рушили не туди, звідки мали з’явитися Рої, а в протилежний бік. Ліворуч від них майнула Альчина постать. Йон і Робик побігли ще швидше.

— Гей, Йоне! — гукнула засапана Алька. — Де ви?

— І я вас не бачу, — сказав Алик.