Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

Дивно — навіщо стріляти шість разів поспіль, якщо й однієї кулі було б предостатньо, але у житті Герберта Веста було багато дивного. Наприклад, не так і часто молодий лікар, випускник університету, повинен приховувати причини, якими продиктований його вибір дому чи місця роботи, але з Гербертом Вестом усе було саме так. Коли ми з ним обоє здобули ступінь у медичному інституті Міскатонікського університету і саме починали заробляти на життя лікарською практикою, ми намагалися нікому не прохопитися про те, що наш вибір залежав переважно від того, що будинок стояв оддалік від інших і водночас поряд з бідняцьким кладовищем.

Така таємничість рідко буває безпричинною, і наша, звісно ж, мала свої підстави; наші вимоги були наслідком роботи над справою нашого життя, вельми непопулярною серед інших. Для всіх ми були просто лікарями, але за цим приховувалася значно величніша і жахливіша мета — бо ж суттю існування Герберта Веста були пошуки у темних і заборонених вимірах незнаного, де він сподівався відкрити таємниці життя і повертати до стабільної життєдіяльності холодний цвинтарний прах. Такі дослідження вимагали дивних матеріалів, серед яких і свіжі людські тіла; щоб налагодити належне забезпечення цими незамінними зразками, потрібно було усамітнено жити, до того ж неподалік від місця неофіційних поховань.

Ми з Вестом зустрілися в коледжі, і, здається, я був єдиний, хто прихильно ставився до його жахливих експериментів. Поступово я став його незамінним асистентом, а зараз, закінчивши коледж, ми продовжували разом жити і працювати. Було нелегко посісти хорошу вакансію одразу для двох лікарів, але нарешті університетські зв’язки допомогли нам знайти практику в Болтоні — промисловому містечку біля Аркхема, в якому і був коледж. Ткацька фабрика Болтона — найбільша у долині Міскатоніка, але її робітники, з їх мішаниною мов, ніколи не були бажаними пацієнтами місцевих лікарів. Ми вкрай ретельно добирали собі помешкання, зрештою, спинившись на доволі непоказному котеджику наприкінці Понд-стріт; від найближчих сусідів нас віддаляли п’ять порожніх будинків, а від місцевого бідняцького кладовища — лише вузенька смужка лугу, в яку із півночі врізався вузький клин доволі густого лісу. Відстань була дещо більшою, ніж нам хотілося б, але ми не змогли знайти жодного будинку ближче, не селячись на протилежному боці поля, зовсім за межею фабричних районів. Зрештою, це не дуже нас і засмутило, оскільки ніхто все одно не мешкав між нами і нашим моторошним джерелом припасів. Прогулянка ставала трішки довшою, зате ми могли безперешкодно тягати наші мовчазні трофеї.

Від самого початку наша практика була на диво обширною — достатньо обширною, щоб потішити будь-яких молодих лікарів, і водночас більш ніж достатньою, щоб надмірно обтяжити студентів, справжня мета яких була геть інша. Чорнороби фабрики мали дещо нестримні нахили; окрім цілком природних проблем, їхні часті бійки, в яких нерідко в хід ішли ножі, додавали нам немало роботи. Але наші уми цілковито поглинала лише таємна лабораторія, яку ми обладнали у підвалі, — лабораторія з довгим столом і електричним світлом, де у досвітні години ми нерідко впорскували різні Вестові суміші у вени тіл, притягнутих нами із бідняцького цвинтаря. У несамовитому запалі Вест провадив експерименти, намагаючись знайти речовину, здатну поновити життєві функції людини після того, як їх зупинить те, що ми називаємо смертю, але постійно стикався із найдивовижнішими перешкодами. Суміш мала щоразу інший склад, залежно від виду реципієнта — що працювало з морською свинкою, не працювало з людиною, до того ж різні людські тіла по-різному реагували на той самий розчин.