Вирвані сторінки з автобіографії
- Автор: Матиос Мария Васильевна
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: ЛА «Піраміда»
- ISBN: 978-966-441-176-6
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Вирвані сторінки з автобіографії». Краткое содержание книги:
Книга-дайджест «населена» багатьма відомими і невідомими людьми і подіями, які й складають історичну, психологічну, ідеологічну, культурну та побутову мозаїку українського життя перетину XX і XXI століть. Недаремно сама письменниця називає «Вирвані сторінки...» «не просто автобіографією, а стовідсотковою книгою про сучасність і сучасників».
...Отож щовечора, потайки (бо батьки суворо забороняли) з-поза краєчку літньої кухні я спостерігала цей «великий хурал» знаменитостей, хоча тоді ще не здогадувалася, що на моїх очах твориться історія, яка, зрештою, певним чином вплине і на мою долю. А поки що я була свідком надзвичайно емоційних обговорень кожного знімального дня, кожного епізоду, голосних суперечок і дискусій. Це справило тоді таке гостре враження, що, іноді мені здається, заплющу очі - і все відновиться знову: червоне, як вогонь, волосся Вівді-Джемми Фірсової, смачний, розкотистий сміх Миколайчука чи притаєна печаль очей Наталі Наум. Сприйняття цих неординарних людей, тодішньої довколишньої природи, обставин, окремих моментів мистецького життя дало мені розуміння несамовитої працьовитості і впертості цих людей. Вони вставали вдосвіта, їхали на зйомки часто до схід сонця, приїздили втомлені глибоко вночі, але щоразу - сідали обговорювати те, що відбулося, і планувати наступний день, чекаючи сонячного дня, на які тоді було таке скупе карпатське літо.
ТОДІ все наше село і половина Путильського району «працювали» на кіностудії Довженка, включно із дітьми. Мабуть, це був зоряний час сільських гаманців: дорослим платили багато - від 5 до 10 рублів денних за участь у масовках чи окремих сценах. Діти отримували по півтори - три рублі. Такими були мої найперші самостійні заробітки. Нас возили на масовки» у Стебні, Дихтинець, Товарницю. Ми грали весільних гостей, метушилися перед камерами, наші кожухи й вишиті сорочки поливали теплою водою замість дощу брандсбойди пожежних машин, газдиньки заломлювали руки від такої шкоди (але ж денька в 10 рублів важила дорожче, ніж шиття!). А «привілейовані» масовики - ті, що мали чорні (і тільки чорні!) парасолі - зиркали на нас дещо зверхньо: мовляв, ага, ми такі, передбачливі! А коли в Дихтинці на короткий час треба було заходити в річку, нам тут же розтирали ноги горілкою і вгортали теплими ковдрами студійні жінки.
Зараз, переглядаючи фільм, зустрічаюсь із рідними, близькими чи просто односельцями - і чую, як мені стискається серце і сльозяться очі. Я приїжджаю в село - і бачу їх, постарілих, багато разів випробуваних життям, людей. Декотрі з них у «Білому птасі...» зіграли частину своїх доль. Багатьох їх, як і багатьох акторів, вже немає на цьому світі. Але ось, у кадрі, вони молоді, красиві, рухливі: розтіцькі дядьки, що повалюють в ріку румунський прикордонний знак, дядьки, котрі з печери «викурюють» бандерівців, жінки зі зморщеними обличчями, але з очима філософів.
Особливо Одокія Яків'юк на прізвисько Чікірда - неперевершена сільська вишивальниця, чиї рушники і доріжки нині прикрашають мою «гуцульську» кімнату на дачі. Пригадуєте, є у фільмі такий кадр - жінка з обличчям на весь екран дивиться вам у саміську душу, ніби прозирає лише їй щось відоме?
Ці люди - не лише колоритні, вони природні, натуральні, живі, без надриву. Їх ніхто не вчив імітувати біль, тривогу, радість, ненависть. Вони вихоплювали із себе перед камерою саме те, що потрібно було режисерові. Цих людей неможливо придумати навмисне. Коли дивлюся фільми Еміра Кустуріци, я думаю, що і його персонажі живуть у якихось моїх - світових - Розтоках.
Як живе у Розтоках донині той же Іван Миколайчук. Не вірите? Мій односелець і недалекий наш сусід Петро Петращук колись, навчаючись у Чернівецькому педучилищі, час до часу позичав свій баян на курсах баяністів одному студентові. А згодом у Іванові Палійчукові із фільму «Тіні забутих предків» (1965) Петро упізнав того, з ким ділився своїм баяном. То був буковинський хлопець - Іван Миколайчук. Так відновилося їхнє приятелювання. У Миколайчукові давно сидів задум фільму про повоєнні події на західноукраїнських землях. І коли вони з Юрієм Іллєнком написали сценарій «Білого птаха з чорною ознакою», Іван повіз Юрія Герасимовича дивитися натуру на Буковину, і насамперед у Розтоки. На час зйомок Миколайчук заквартирував у родині Петрового брата - Василя і Паюти Петращуків. У Паюти був рідний брат Василь Матіос - на той час студент Одеського гідрометеорологічного інституту. У Миколайчука - рідна сестра Іванка, що на той час успішно зіграла роль Тоні у фільмі «Тронка» (за однойменним романом Олеся Гончара)... Отак і поєдналися Миколайчуки з Матіосами у час «Білого птаха...» Дотепер.