Вирвані сторінки з автобіографії
- Автор: Матиос Мария Васильевна
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: ЛА «Піраміда»
- ISBN: 978-966-441-176-6
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Вирвані сторінки з автобіографії». Краткое содержание книги:
Книга-дайджест «населена» багатьма відомими і невідомими людьми і подіями, які й складають історичну, психологічну, ідеологічну, культурну та побутову мозаїку українського життя перетину XX і XXI століть. Недаремно сама письменниця називає «Вирвані сторінки...» «не просто автобіографією, а стовідсотковою книгою про сучасність і сучасників».
Із груня Яковійчукове відкривається неймовірної краси картина, обрамлена зеленню гір і синявою неба. Гори й небо ділять хіба що вишки-антени мобільного зв'язку та телеантена, припасовані в найвищій точці видимого - хоча й замкнутого - простору. Мабуть, недаремно, київські бізнесмени скуповують тепер тут землю оптом і в роздріб. Місцеві люди кажуть: тут ближчим часом будуть гірськолижні спуски й зони «зеленого туризму».
Це місце - грунь Яковійчукове - батьківщина мого прадіда Григорія Ілліча Яковійчука (по татовій лінії). Топонім носить ім'я мого прадіда. Григорієва донька Василина - моя покійна бабця, мама мого тата (пам'ятаєте бабцю що бігла за мною, босою, по снігу і просила «Верніться, Марічко!»?).
Василина 1932 року вийшла заміж за Онуфрія Матіоса (мого майбутнього діда) і перейшла жити на хутір Сірук. Що від Білого Потоку кілометрів за 12, якщо йти горбами. На гірські мірки - не так вже й далеко. Там, у Сіруку, 1934 року народився мій тато. А до школи пішов... сорок п'ятого. По війні. Майже в 11-річному віці. На всю околицю школа була лише в Білому Потоці. Акурат в будинку Григорія Яковійчука - татового діда. В одній кімнатці жив Григорій із жінкою Марією. В іншій - містилася школа. І мій тато перебрався до свого діда Григорія. Де й пішов до школи.
У першому класі, як розказує тато, разом вчилися й ті, хто мав і 17, і 15 років, і ті, кому ледь минуло 7. Отут, у першому класі, тато й зустрівся з Іваном Яремчуком (із наголосом на букві е). Якого згодом уся Буковина й Галичина і справді називатиме не інакше, як Іван Цвичок (від слова цвях). «Між нами була різниця плюс-мінус рік-два, - каже тато. - Але вчився я там лише півроку. А далі відкрили школу в Нижній Товарниці, і я перейшов від діда Григорія назад додому».
Першими вчителями в Білому Потоці була родина Козарійчуків - чоловік і жінка, згадує тато. «Імен не пам'ятаю. Здається, були вони із якогось рівнинного району Буковини, чи не з Кіцманя. Мали двох синів і доньку. Вчитель був затятим мисливцем. І полював переважно на хуторі Бочків. Здається, квартирували вчителі в хаті Іллі Никифоровича Шешура, який жив неподалік. Шешур був добрим майстром: робив цимбали. До 1965 року у мене були цимбали, зроблені Шешуром», - каже тато.
А Яремчуків - родичів Івана Цвичка - називали гончарами. Бо вміли добре глиняні горщики робити.
Родинне місце Івана Цвичка знаходиться трохи вище від колишньої прадідової отеччини - груня Яковійчукове. Метрів із 500. Тепер це місце так і називається - Цвичкове. Іван вважався безбатченком. І в документах писався Яремчук Іван Марійович. Але мало хто знав справжнє його прізвище, бо звікував Іван під своїм назвиськом Цвичок - твердішим від імені зареєстрованого.
Жили вони з мамою Марією і рідним маминим братом Михайлом Яремчуком у дуже тісній халупці надзвичайно бідно. Іван від природи був дещо дивакуватим, сказати би по-сільському, недорікуватим, як на перший погляд, мав мовні вади. І як розказує мій тато, «в один клас Іван ходив чотири роки». Але це не означає, що він не товаришував із розумом. Якраз розумом Іван відзначався більше від усіх. «Мав велику фантазію до моделювання», - каже тато.
Люди, які тепер живуть на хуторі Білий Потік, добре пам'ятають Івана. І не лише через те, що він робив такі дримби, яких не вмів ніхто робити. До речі, моя бабця Гафія - мамина мама, - ота, що понад чверть століття тримала на горищі домовину для власної смерті, сама добре грала на дримбі, купленій саме у Цвичка. І мене малою вчила грати на ній. Мій дядько Семен недавно сказав мені: аби все горище перевернув, а мушу тобі знайти ту дримбу!
А Йвана пам'ятають саме через оте «моделювання». Він селами збирав різне залізяччя - а в якімсь часі сам сконструював з нього мотоцикл. Довго той мотоцикл не наїхав: не ті дороги в Білому Потоці. Але ж зробив!
Ходив Іван у незмінній військовій шинелі, нерідко навіть посеред літа в шапці-вушанці. З торбою поза плечима, набитою залізом, цвяхами і дримбами.
Коли автор інсценізації «Солодкої Дарусі» і режисер-постановник вистави, заслужена артистка України Людмила Скрипка із Чернівецького драмтеатру ім. О. Кобилянської надіслала мені остаточний варіант постановки, у ньому був епізод польоту Івана Цвичка на вертольоті Я категорично заперечувала цю «самодіяльність» режисера, вважаючи ЇЇ перебільшенням. Ба, навіть, недоречністю.