Вирвані сторінки з автобіографії
- Автор: Матиос Мария Васильевна
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: ЛА «Піраміда»
- ISBN: 978-966-441-176-6
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Вирвані сторінки з автобіографії». Краткое содержание книги:
Книга-дайджест «населена» багатьма відомими і невідомими людьми і подіями, які й складають історичну, психологічну, ідеологічну, культурну та побутову мозаїку українського життя перетину XX і XXI століть. Недаремно сама письменниця називає «Вирвані сторінки...» «не просто автобіографією, а стовідсотковою книгою про сучасність і сучасників».
...ДЛЯ зйомок одного з найтремтливіших і найдраматичнішх епізодів фільму - весілля попівни Дани (Лариса Кадочникова) і червоного командира (Олексій Бакштаєв), моя бабуся Гафія «спорядила» мене в обов'язкові для тодішнього кіно етнічні одежі: вишиту сорочку, вигаптуваний кептарик і філігранної роботи телячі постоли, вийняті... із домовини.
Мої дід із бабусею (по матері) були великими оригіналами: вони заздалегідь, 1967 року, виготовили собі домовини, куди вискладали всі потрібні для смерті речі. Від одягу - до свічок і поминальних склянок. Щоліта бабуся мене просила перетрушувати речі із домовини, «щоб не набрали сопуху», а ті постоли були такі, що нині на київських «Сезонах моди» вони, слово честі, стали би подією. Ось я й випросила для зйомок ту красу. Звичайно, я щасливо угробила делікатну взувачку, бігаючи перед камерою, під імітованим пожежними машинами дощем у епізоді, коли збираються до танцю Дана з Орестом (Лариса Кадочникова з Богданом Ступкою). Отож бабусі Гафії довелося знову йти до дихтинецького майстра замовляти собі нові постоли для смерті. До слова сказати, ці події відбувалися 1970 року. Дід Власій помер 1991-го, бабця Гафія - 1996-го. Домовини, час до часу позичені тим, хто потребував їх негайно, чекали на моїх діда з бабцею понад чверть століття.
Для мене ключовою фразою «Білого птаха...», як, зрештою, і ключовою проблемою фільму, є вигук Ореста-Ступки: «Це мої гори! Я тут ґазда, і мені вирішувати, кому тут жити!» Ось він, загнаний між скелі і звірів, «бандерівець» Ступка потрясає світ криком-воланням: це моя земля! Ніхто не має права посягати на неї! Я хочу тут господарювати, жити, любити, народжувати дітей. А ви заганяєте мене в бункер і змушуєте брати до рук зброю. І оте Ступчине «це мої гори!», мені здається, зробило більше, ніж усі контрпропагандистські «викрутаси» тодішньої ідеології. Той біль безвиході і любові стирчав цвяхом у мозку, бо змушував думати.
...НІХТО не може нас навчити любити свою землю, як і ніхто не у змозі відібрати ту кровну любов. І так само ніхто не може змусити нас бути господарями землі без нашого на те бажання. Мені здається, що лише тоді, коли людина відчує себе господарем землі ментально вона може впоратися з усім, чим її випробовує життя, упоратися з найбільшими викликами долі. Можливо, в часи, про які йдеться у фільмі, а це 30-ті - 40-ві роки минулого століття на Буковині, коли цією землею і людськими долями котилися колеса кількох - швидкозмінних - влад, переділ держав, війна явна і війна не-оголошена, але триваюча, нерідко братовбивча, можливо, й справді тоді було чіткіше видно - хто твій ворог і хто твій приятель. Але, як показав цей фільм і підтвердив час, протистояння «брат на брата» у межах однієї - унітарної - держави, залишилося.
...А кілька років тому я поїхала по місцях зйомок фільму - була в Довгопіллі, Товарниці, Дихтинці... дивилася на річку, яка колись половинила етнічно однорідну землю на дві держави - Румунію і Польшу, і де розігрувалися драми великої Дзвонаревої родини та драми цілого народу; дивилася на поле, де знімали апокаліптичні епізоди з підпалом трактора (Миколайчук - Бакштаєв), і я побачила уже не суцільний лан, а покраяну на окремі шматочки землю. Як покраяні долі тих людей, що були прототипами героїв. Як покраяли фільм, що за задумом Іллєнка мав бути «повноводішим», але після усіх цензур, у тому числі компартійних, фільм вийшов на екрани обчикрижений. Мова фільму була такою, щоб можна було пробитися на екран, щоб не «лягти на полицю», а фільмові щоб не бути знищеним взагалі. І те, що не можна було «вкласти» у слова й акценти - «допояснювала» геніальна камера Вілена Калюти, вкладала неймовірно трагічна, якась майже сюрреалістична на тлі драми, весільна музика глинницьких музикантів. Ота музика, за чаром якої їздив у село Глинницю на Буковині колись сам Ференц Ліст. І котра продовжує звучати так само трагічно і в миколайчуковому «Вавілоні-ХХ».