Вирвані сторінки з автобіографії
- Автор: Матиос Мария Васильевна
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: ЛА «Піраміда»
- ISBN: 978-966-441-176-6
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Вирвані сторінки з автобіографії». Краткое содержание книги:
Книга-дайджест «населена» багатьма відомими і невідомими людьми і подіями, які й складають історичну, психологічну, ідеологічну, культурну та побутову мозаїку українського життя перетину XX і XXI століть. Недаремно сама письменниця називає «Вирвані сторінки...» «не просто автобіографією, а стовідсотковою книгою про сучасність і сучасників».
Саме в нашому селі Юрій Федькович невдало сватався до попівни Павліни Волянської, а нині фамільний склеп священиків Волянських сусідить із могилами моїх діда-бабці по батькові - Онуфрія і Василини.
І, як на мене, оця якась надзвичайна людська аура й аура природна саме цього куточка гуцульської Буковини знайшли своє відображення і у фільмі, місцем народження і прописки якого є моє село і про яке я хочу розповісти своїми - невигаданими - словами і невигаданою історією.
У 70-му році минулого століття, коли мені було 10 рочків, у Розтоках на якийсь час відкрився «філіал Голлівуду»: тут відбувалася надзвичайна для того часу і для того рельєфу подія: зйомки художнього фільму «Білий птах із чорною ознакою». У Розтоках господарювала кіностудія ім. О. Довженка. Село було «наводнене» знаменитостями.
А в домі моїх батьків - Павліни Власівни та Василя Онуфрійовича Матіосів, - в найбільшій, про гостя, кімнаті квартирувало зіркове «кіношне» подружжя: режисер-постановник «Білого птаха...» Юрій Іллєнко з дружиною Ларисою Кадочниковою. На той час вони були справжніми знаменитостями: Юрій Герасимович уже «відзначився» оператором тріумфальних «Тіней забутих предків», а Лариса Валентинівна зіграла там головну роль.
Не забудьмо, що час, про який іде мова, мав ознаки часу дрімучого (в розумінні ідеології). Проте кіноіндустрія як така переживала час піднесення.
Отож навесні 1970 року наша хата стала «готелем». Іллєнки квартирували у великій хаті, літню веранду тоді «орендував» молодший із Іллєнків - Михайло. Найстарший - Вадим - навідувався в Розтоки кілька разів хіба що у гості. Ціле літо я мала постійну - дуже своєрідну - роботу: безшумно занести рано-вранці у спальню по півлітровій склянці свіжого (з-під корови, кажуть у нашому селі) молока з медом і знову безшумно причинити за собою двері.
Кілька років тому, прочитавши в одному з моїх інтерв'ю, як я зранку носила до спальні Іллєнків паруюче молоко з медом, мені зателефонував Юрій Герасимович (Царство йому небесне! - М. М., липень, 2010) і сказав, що з молоком я щоразу заносила ще й свіжу гірську трояндочку - ружу, яка росла в нашому дворі.
Чесно кажучи, я цього не пам'ятаю. А оскільки він телефонував мені вже після виходу роману «Солодка Даруся» (у журнальному варіанті він називався «Трояка ружа»), я тепер думаю: а може, у моїй підсвідомості увесь цей час продовжувала жити та щоранкова квітка, і вона «озвалася» через роки у моєму найулюбленішому романі? Хтозна... Той загартований лютими гірськими морозами скромний трояндовий кущ 1981 року довелося викорчувати, коли батьки лаштували весільну «палатку» для мене. Але, мабуть, мама так тужила за тим скромним цвітом, що не в'янув і в холодному грудні, що тепер у нас перед будинком - цілий розарій: 25 кущів розкішних троянд різного кольору.
...Який-то був непередаваний час, я зрозуміла далеко по тому! Нашим подвір'ям ходили Іван Миколайчук, Леонід Бакштаєв, Джемма Фірсова, Вілен Калюта, Наталя Наум, Василь Симчич, збираючись на щовечорове обговорення відзнятого матеріалу та довге чаювання. Тато виносив на подвір'я стіл і стільці. Мама розставляла чашки щойно придбаного чайного сервізу - теракотового в білі горохи. І починалося дійство!
Богдан Ступка, котрий мешкав у нашої близької сусідки Єлени Петрюк (по-вуличному Ціпцірякової), й дотепер через мене «отримує» від старенької привіти. Тоді 28-річний, у нас казали «красивий, як огир», (тобто молодий жеребець), Богдан Сильвестрович дотепер згадує наїдки, якими його частували в цій розтіцькій хаті на зйомках фільму, від котрого бере початок його велика кіно-слава.
У «Білому птасі...» Ступка створив трагічний (стовідсотково негативний як на той час) образ бандерівця Ореста Дзвонаря. За задумом режисера роль Ореста призначалася Іванові Миколайчикові. Але тодішня ідеологічна машина не могла допустити такого: незадовго до «Білого птаха...» Миколайчук зіграв роль Шевченка у фільмі «Сон». Система мислила непомильно: такий красень і вже знаменитість Миколайчук не може після Шевченка перевтілюватися у «буржуазного націоналіста». Краса, мовляв, завжди викликає підтримку. У тогочасних умовах образ одного із синів старого Дзвонаря (актор О. Плотніков) - бандерівця Ореста - не сміла викликати у глядача ні підтримки, ні співчуття, ні симпатії. І, боронь Боже, сумніву. Бо Орест утілював суть ідеологічного ворога, зарізяки, проклятого народом (з точки зору тодішньої панівної верхівки). Розрахунок системи зводився до простого вибору: роль бандерівця? Будь ласка, будь-хто, окрім відомого. І знайшли! Молодого театрального актора Львівського драмтеатру ім. М. Заньковецької Богдана Ступку. Смолисте волосся, колючий погляд, орлиний ніс, гострі манери, незагнуздана експресія. А головне - не-ві-до-мий.