Вирвані сторінки з автобіографії
- Автор: Матиос Мария Васильевна
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: ЛА «Піраміда»
- ISBN: 978-966-441-176-6
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Вирвані сторінки з автобіографії». Краткое содержание книги:
Книга-дайджест «населена» багатьма відомими і невідомими людьми і подіями, які й складають історичну, психологічну, ідеологічну, культурну та побутову мозаїку українського життя перетину XX і XXI століть. Недаремно сама письменниця називає «Вирвані сторінки...» «не просто автобіографією, а стовідсотковою книгою про сучасність і сучасників».
У книжці я не могла чинити так, як радить чоловіча психологія: коли ідеш до жінки, не забудь узяти батіг. Я знаю іншу філософію: коли жінка неправа, найперше, що слід зробити - це попросити у неї вибачення.
Можливо, я не маю рації. Але знаю, що жінці, щоб самореалізуватися, переважним чином У чоловічому світі і незалежно від фаху, доводиться бути Піддубним, Кличком і гнучкою Подкопаєвою в одній особі
Світова ментальність така, що один сантиметр чоловічої ходи дає результати більші, ніж семимильний поступ однієї жінки. Українська політика щодня доводить незмінність цього постулату. Доводить... до абсурду. Історичний консерватизм у проблемі «що можна чоловікові, а що можна жінці» зайшов так далеко, що на цю тему я й спробувала порозмірковувати у книжці.
І на закінчення. У мене в Розтоках кажуть, що чоловік без жінки - це копито без підкови, а жінка, якщо вона самотня, аби у церковних ризах ходила, то вона ніхто, а як із чоловіком, то аби він мотузом був підперезаний, але то таки чоловік.
Можливо, це трибунальне мислення, цей сільський консерватизм, - не такий уже й консервативний у нашому теперішньому політичному випадкові - випадкові неприродного «двобою» Віктора Ющенка і Юлії Тимошенко.
Беззастережна українська сутність нашого Президента дає мені сміливість вважати, що його потрібно відвоювати у тих, хто грає вар'ята. І, можливо, відвоювати не дуже ніжними на цей раз жіночими руками. Інакше його будуть відвойовувати інші. Дай Боже, щоб я помилилася у своїй тривозі.
ВІКТОР ЯНУКОВИЧ
Травень 2001 р. Щорічне Міжнародне Шевченківське свято «В сім'ї вольній, новій». Державний захід, фінансований урядом. Тогоріч воно відбувалося на Івано-Франківщині. Маю офіційне запрошення взяти участь у ньому як письменник. Але потрібен дозвіл керівництва: я - державний службовець, помічник секретаря Ради Національної безпеки і оборони України. Клерк із апарату РНБО «точний», як годинник за Гринвічем: «Поїздка тільки власним коштом! Шевченківське свято не має жодного стосунку до проблеми національної безпеки». Не має - то й не має. Хто сумнівався?
...Відкриття свята відбувається в селі Серафинці Городенківського району. Хто бодай трохи знайомий із краєзнавством Прикарпаття, знає, що значать Серафинці в національному житті галичан і який український дух тут панує. Але не про це зараз мова.
На пагорбі над селом відбувається церемонія відкриття пам'ятника Шевченкові. Краєвид, що відкривається з цього місця, вражає. Вражає і велелюддя. Як сказали би в моєму селі на Буковині, «тоді народу було більше, ніж людей». Тодішній міністр культури України Богдан Ступка, а заодно - куратор Івано-Франківської області від уряду, відкриває свято промовою з папірця, але закінчивши невластиве йому читання, яке, очевидно, він щойно взяв до рук, поза спинами високодостойників дратується: промову йому написали занадто пафосну, неприродну. Люди на Ступчин виступ відреагували мляво.
У «президії» - тобто в перших рядах перед пам'ятником, де стою і я з рештою письменників, відчувається деяке - хоча й мовчазне - напруження місцевого начальства. Адже зараз, тут, у Серафинцях, де чи не третина села скуштувала «тепла» Сибіру, присутня численна делегація з Донецької області, очолювана новим головою держадміністрації Віктором Януковичем. Напередодні дві області - Франківщина і Донеччина - підписали угоду про ділове співробітництво. Дерев'яні кріплення для шахт, працьовиті галичани, що ще з повоєнних часів осіли на Донбасі (хто добровільно, хто примусово-добровільно - це вже інша справа) - є про що домовлятися!
Проте в Серафинцях франківське начальство все одно остерігається якоїсь спонтанної провокації. Багато хто з донецьких також спітнілий. Не від сонця. Слово донецького голови ОДА також із папірця. Коротке, але значно тепліше, ніж у Ступки. Українською. Хоч і з добре помітним акцентом. Багатотисячні Серафинці на промову реагують, як реагували би на рідну мову не вдома, а десь «на Сибірах» - вони вітають донецького голову адміністрації так, ніби він їм прочитав «отченаш», а не зацитував Шевченка. Адже він гість! А гостей тут завжди вітають щиро! Напруга спадає. Донецькі витирають спітнілі чола. Витирають чола і франківці. Далі триває художня частина. Співають українською Галичина і Донбас. Свято триває.