Дівчина, яку ти покинув

Нарешті одна з них озирається.

— Bonjour.

— Bonjour, — каже Мо. — Повтори ще раз: кого ми тут шукаємо?

— Месьє Бессетта.

Мо звертається до жінки бездоганною французькою.

Та киває.

— Англійки?

— Так.

— Будь ласка. Розпишіться. Вимийте руки. І ходімо.

Вони ставлять свої імена в книзі, потім вона вказує їм на дозатор з антибактеріальною рідиною, і вони з демонстративною ретельністю втирають цю рідину в долоні.

— Гарне місце, — з виглядом знавця шепоче Мо.

Потім вони йдуть за жінкою, яка бадьорим кроком веде їх крізь лабіринт коридорів, доки вони опиняються перед напіввідчиненими дверима.

— Monsieur? Vous avez des visiteurs.[63]

Дівчата зніяковіло чекають під дверима. Тим часом жінка заходить усередину, і далі відбувається швидка бесіда між нею і, здається, спинкою крісла. Вона знову з’являється на порозі.

— Можете зайти, — каже вона. І додає: — Сподіваюсь, у вас є щось для нього.

— Завідувачка казала, що варто принести йому трохи macarons[64].

Жінка кидає погляд на коробку в дорогій обгортці, яку дістає з сумочки Лів.

— Ah, oui[65], — каже вона і стримано всміхається. — Це він любить.

— Ще до п’ятої вони опиняться в кімнаті персоналу, — шепоче Мо, коли жінка йде.

Філіпп Бессетт сидить у вольтерівському кріслі, дивлячись крізь вікно у маленький двір із фонтаном. Кисневий балон на візочку під’єднано до трубочки, закріпленої в його ніздрі. Обличчя сіре й зім’яте, наче він упав долілиць. Крізь шкіру, місцями зовсім прозору, проглядають тонкі ниточки вен. У нього пишна копиця білого волосся, а за порухом його очей явно вгадується гостріший розум, ніж можна припустити з того, де і як він перебуває.

Дівчата обходять навколо крісла і стають перед ним. Мо схиляється, щоб їхні очі опинилися на одному рівні. Одразу ж почувається як удома, думає Лів. Наче ці люди для неї свої.

— Bonjour, — каже Мо і відрекомендовує їх обох. Вони тиснуть руки, і Лів пропонує старому печиво. З хвилину він роздивляється коробку, потім постукує по кришці. Лів відкриває пакунок і дістає печиво. Він жестом просить її пригоститися першою, а коли вона відмовляється, неквапно вибирає одне і чекає.

— Можливо, треба покласти печиво йому до рота, — шепоче Мо.

Лів вагається, а тоді пропонує зробити це. Бессетт відкриває рота, мов пташеня, а потім закриває його та заплющує очі, дозволяючи собі насолодитися смаком.

— Скажи йому, що ми хотіли б поставити кілька запитань щодо родини Едуарда Лефевра.

Бессетт слухає й шумно зітхає.

— Ви знали Едуарда Лефевра? — Вона чекає, доки Мо перекладе.

— Я ніколи не зустрічав його. — Голос старого тече повільно, наче самі слова вимагають від нього зусиль.

— Але ваш батько, Орельєн, знав його?

— Мій батько бачився з ним кілька разів.

— Ваш батько мешкав у Сент-Перонні?