Дівчина, яку ти покинув
- Автор: Мойес Джоджо
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1955-7 (fb2)
- Переводчик: Дар’я Петрушенко
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Дівчина, яку ти покинув». Краткое содержание книги:
— Я вже задихаюся. Не знаєш, де тут найближчий бар?
Вони під’їжджають до тротуару, кидаючи погляди на готель біля самого майдану. Лів опускає скло і, не зводячи очей, дивиться на цегляний фасад будівлі.
— Це воно.
— Що — воно?
— «Червоний півень». Це той готель, де мешкали вони всі.
Лів повільно вибирається з машини, скосивши очі на вивіску. Будівля виглядає так, ніби зведена на початку минулого століття. Вікна яскраво пофарбовані, квіткові горщики повні різдвяних цикламенів. Вивіска звисає з кованої залізної скоби. Крізь арку, що веде до вкритого гравієм подвір’я, вона бачить кілька дорогих автівок. Щось у ній стискається від нервового передчуття, причини якого Лів не розуміє сама.
— З мішленівською зіркою. Круто.
Лів здивовано дивиться на неї.
— Тю. Кожен знає, що ресторани з зірками Мішлена мають найсимпатичніший персонал.
— А як же… Ранік?
— Ми за кордоном. Кожен знає: що в іншій країні, те не рахується.
Мо вже зайшла і стоїть біля бару. Молодий, неймовірно гарний чоловік у накрохмаленому фартуху вітається з нею. І доки Мо балакає з ним французькою, Лів відходить убік.
Вона вдихає запахи їжі з кухні, бджолиного воску, парфумованих троянд у вазах і роздивляється стіни. Тут жила її картина. Майже сто років тому «Дівчина, яку ти покинув» перебувала тут, поряд із тією, що на полотні. Десь у глибині душі вона майже очікує побачити картину на стіні, наче вона й досі тут.
Лів обертається до Мо.
— Спитай його, чи цей заклад досі належить родині Бессеттів.
— Бессеттів? Non.
— Ні. Наразі він належить якомусь латвійцю. Той володіє цілою мережею готелів.
Лів розчарована. Вона уявляє собі цей бар, повний німців, і рудоволосу дівчину, що клопочеться біля бару, кидаючи на них обурені погляди.
— Йому відома історія цього бару? — вона дістає з сумки фоторепродукцію картини, розгортає її. Мо швидко французькою повторює її запитання. Бармен перехиляється до неї через стійку, знизує плечима.
— Він працює тут лише з серпня. Каже, що нічого про це не знає.
Бармен знов починає говорити, і Мо додає:
— Каже, вона гарненька дівчина, — і підводить очі до небес. — А ще він каже, ти вже друга людина, що ставить йому такі питання.
— Що?
— Так він сказав.
— Запитай його, як виглядала інша людина?
Він міг би й не казати. Далеко за тридцять, приблизно метр вісімдесят зросту, з легким розсипом ранньої сивини на коротко стрижених скронях.
— Comme un gendarme[61]. Він лишив візитівку, — каже офіціант і простягає її Лів.
Пол Маккаферті
Директор, ТПП
Усе в неї всередині наче спалахує. «Знову? Ти й сюди дістався раніше за мене?» Їй здається, що він знущається з неї.
— Можна, я залишу це в себе? — питає вона.
— Mais bien su^r[62], — офіціант знизує плечима. — Чи можу я знайти для вас столик, Mesdames?
Лів червоніє.
«Ми не можемо собі цього дозволити».
Але Мо киває, вже вивчаючи меню.
— Так. Це ж Різдво. Давай хоч раз класно поїмо.
— Але…
— Я пригощаю. Усе життя я подавала їжу іншим. І якщо вже я зібралася гульнути на повну, я хочу зробити це тут, у мішленівському ресторані, в оточенні гарненьких Жан-П’єрів. Я заслужила на це. І потім, я ж винна тобі вечерю.
Вони їдять у ресторані. Мо дуже балакуча, фліртує з офіціантами і кожну страву зустрічає нетиповими для себе схвальними відгуками. Церемоніально спалює візитівку Пола на високій білій свічі.
Лів намагається отримувати задоволення. Справді, їжа смачна. Офіціанти уважні та обізнані. Це просто гастрономічна нірвана, як каже Мо. Але зараз, коли вона сидить у людному ресторані, трапляється дивна річ: вона не бачить навколо себе звичайну обідню залу. Вона бачить за баром Софі Лефевр, чує відлуння стукоту німецьких чобіт по підлозі з в’яза. Бачить, як горять дрова на камінній ґратці, чує, як марширують війська і вибухи артилерії лунають удалині. Бачить бруківку на вулиці за вікном і жінку, яку тягнуть до армійської вантажівки, бачить сестру, що ридає, похиливши голову на цю саму барну стійку, не тямлячись від горя.
— Це лише картина, — каже Мо з ноткою нетерпіння, коли Лів відмовляється від шоколадного фондана і нарешті зізнається в усьому.
61
Як у жандарма (фр.).
62
Ну звичайно ж (фр.).