Дівчина, яку ти покинув
- Автор: Мойес Джоджо
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1955-7 (fb2)
- Переводчик: Дар’я Петрушенко
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Дівчина, яку ти покинув». Краткое содержание книги:
— Уся моя родина жила в Сент-Перонні, доки мені не виповнилося одинадцять. Тітка Елен — у готелі, а батько — над тютюновою крамницею.
— Учора ввечері ми були в готелі, — каже Лів. Але він її ніби не чує. Тоді вона розгортає фоторепродукцію. — Ваш батько ніколи не згадував про цю картину?
Він пильно дивиться на дівчину на картині.
— Вочевидь, вона зберігалася в «Червоному півні», але потім зникла. Ми намагаємося довідатися більше про цю історію.
— Софі, — нарешті каже він.
— Так, — Лів енергійно киває. — Софі.
Вона відчуває легкий приплив хвилювання.
Його погляд — на портреті. Неможливо щось прочитати в його запалих вогких очах, у яких застигли радощі й негоди всіх прожитих років. Він моргає, зморшкуваті повіки неквапно опускаються — це наче спостерігати за дивною доісторичною істотою. Нарешті він підіймає голову.
— Я не можу вам сказати. Розмови про неї в нас ніколи не схвалювалися.
Лів кидає швидкий погляд на Мо.
— Що?
— Ім’я Софі… в нашому домі не промовляли.
Лів здивовано кліпає очима.
— Але… але вона ж була вашою тіткою, так? Вона була одружена з великим художником.
— Мій батько ніколи не говорив про неї.
— Я не розумію.
— Не все, що відбувається в родині, можна пояснити.
У кімнаті повисає тиша. Мо виглядає збентеженою. Лів намагається змінити тему.
— Тож… ви багато знаєте про месьє Лефевра?
— Ні. Але я володів двома його картинами. Коли зникла Софі, паризький торгівець надіслав до готелю кілька полотен — незадовго до мого народження. Оскільки Софі вже не було, Елен лишила два з них собі, а ще два віддала моєму батькові. Він казав їй, що не хоче цих картин, та коли він помер, я знайшов їх у нас на горищі. І був дуже здивований, дізнавшись, скільки вони коштують. Одну я подарував доньці, вона живе в Нанті. Іншу продав кілька років тому. За її рахунок тут і мешкаю. Це… гарне місце. Тож, гадаю, мої стосунки з тітонькою Софі все ж склалися добре, незважаючи ні на що.
Вираз його обличчя одразу м’якшає.
Лів нахиляється вперед.
— Незважаючи ні на що?
Неможливо збагнути, що криється за цим виразом обличчя. Лів квапливо гадає, чи, бува, він не задрімав. Але тут він починає говорити знову.
— У Сент-Перонні казали… ходили чутки… що моя тітка була заодно з німцями. Ось чому мій батько казав, що ми не повинні говорити про неї. Легше було поводитись так, наче її не існувало. Ані тітка Елен, ані мій батько ніколи не говорили про неї, доки я не підріс.
— Заодно з німцями? Тобто шпигунка?
Він зволікає, перш ніж відповісти.
— Ні. Начебто її стосунки з німецькими окупантами були… некоректними, — він піднімає погляд на двох жінок. — Це дуже болісна тема для нашої родини. Якщо ви не жили в ті часи, якщо ваша родина не походить із маленького містечка, вам не зрозуміти, як велося нам. Жодних листів, жодних портретів, жодних фотографій. Відколи її забрали, вона для мого батька більше не існувала. Він… — старий зітхає, — не вмів пробачати. На жаль, решта її родини теж вирішила стерти її з нашої пам’яті.
— Навіть її сестра?
— Навіть Елен.
Лів приголомшена. Довгий час вона вважала Софі улюбленицею долі, дивлячись на її переможне обличчя — обличчя жінки, обожнюваної своїм чоловіком. І тепер щосили намагається узгодити свою уявну Софі з образом нелюбої, всіма відкинутої жінки.
У довгому виснаженому диханні старого чути безмежний біль. Лів раптом відчуває провину за те, що змусила його пережити все це заново.
— Пробачте, — каже вона, не знаючи, що тут можна додати. Тепер їй зрозуміло, що тут вони нічого не отримають. Не дивно, що Пол Маккаферті не завдав собі клопоту приїхати сюди.
Мовчання затягується. Мо потайки з’їдає одне печиво. Коли Лів підіймає очі, то помічає, що старий невідривно дивиться на неї.
— Дякую, що зустрілися з нами, месьє, — вона торкається його плеча. — Мені важко ототожнити жінку, яку ви змальовуєте, з жінкою, яку я бачу. У мене… її портрет. Я завжди любила його.
Старий трохи підіймає голову. І, поки Мо перекладає, не зводить погляду з Лів.
— Я справді вважала, що так виглядає жінка, яка не сумнівається, що її люблять. У ній відчувалося піднесення.
У дверях з’являється доглядальниця. З-за її спини нетерпляче зазирає помічниця з візком. Кімнатою розливається запах їжі.
Лів устає, щоб піти. Але в цю мить Бессетт підіймає руку.
— Стривайте, — каже він і вказує пальцем на книжкову полицю. — Ота, з червоною обкладинкою.
Лів проводить пальцем уздовж корінців, доки він киває. А тоді дістає з полиці потріпану теку.