Дівчина, яку ти покинув

Невдовзі після першої години ночі повертається Мо і знаходить її перед комп’ютером біля вимкненого з розетки телефону. Вона пише листи всім фахівцям із французького мистецтва кінця дев’ятнадцятого — початку двадцятого століття.

«Хотілося б дізнатися, чи відомо вам щось про… Я намагаюся заповнити прогалини в історії… Якщо у вас є що-небудь або вам щось відомо — що-небудь узагалі…»

— Чаю хочеш? — питає Мо, скидаючи пальто.

— Дякую, — Лів не відривається від комп’ютера. У неї болять очі. Вона розуміє, що вже досягла тієї стадії, коли лише тупо гортає веб-сторінки, знов і знов перевіряючи пошту. Але зупинитись не може. Їй здається, що будь-яка дія, хай навіть така безглузда, краща за бездіяльність.

На кухні Мо сідає навпроти й підштовхує до неї кухоль чаю.

— Маєш жахливий вигляд.

— Дякую.

Мо дивиться, як та байдуже набирає текст, і підсуває свій стілець ближче.

— Гаразд. Подивімось на це з точки зору мого ступеня бакалавра історії мистецтв із додатковою програмою. Ти продивлялася музейні архіви? Аукціонні каталоги? З торгівцями спілкувалася?

Лів закриває комп’ютер.

— Так, усе це робила.

— Ти казала, Девід придбав картину в якоїсь американки. Ти не могла б спитати її, звідки в її матері ця картина?

Лів перебирає папери.

— Ці… тобто інша сторона… вже спитали її. Вона не знає. Картина потрапила до Луанн Бейкер, і після того її придбали ми. Ось і все, що їй відомо. Все, що їй, у біса, треба було знати.

Лів дивиться у вечірню газету, що нібито натякає на їхню з Девідом неправедність, наче сам факт, що вони володіють цією картиною, свідчить про брак моральних якостей. Вона згадує, з яким обличчям Пол дивився на неї там, в адвокатській конторі.

— З тобою все гаразд? — голос Мо лунає незвично тихо.

— Так. Ні. Я люблю цю картину, Мо. Справді люблю. Звучить по-дурному, я знаю, але сама думка про те, що я можу втратити її… Це наче втратити частину самої себе.

Брови Мо підіймаються на півсантиметра.

— Пробач. Це просто… Коли бачиш себе в новинах, де ти наче ворог суспільства номер один… О, чорт забирай, Мо, я взагалі не знаю, що я, в біса, роблю. Я борюся з людиною, яка цим заробляє собі на життя, по клаптиках шукаю відомості і ніяк не знайду жодної клятої підказки, — вона принижено відчуває, що готова розплакатися.

Мо підтягує теки до себе.

— Іди надвір, — каже вона. — Іди на терасу, подивися на небо хвилин десять, згадай про безцільність і марноту нашого життя, згадай, що одного дня нашу маленьку планету, можливо, поглине чорна діра, і тоді все це не матиме жодного значення. А я подивлюся, чи зможу допомогти.

Лів хмикає.

— Але ти, мабуть, утомилася.

— Анітрохи. Я маю скинути напругу після зміни. А від цього заняття я чудово засну. Іди собі. — І вона починає продивлятися документи на столі.

Лів протирає очі, натягує светр і виходить на терасу. Тут, на свіжому повітрі, вона почувається на диво невагомою серед безмежної темряви ночі. Вона дивиться на безкрає місто, що лежить унизу, і вдихає холодне повітря. Потягується, відчуваючи напругу в плечах і затерплість у шиї. Десь у глибині душі її не полишає відчуття, ніби вона щось випустила з уваги, ніби якась таємниця вислизнула з-під її очей.