Дівчина, яку ти покинув

Вантажівка для худоби з завиваннями підстрибувала на вкритій ямами дорозі, де-не-де звертаючи на трав’янисте узбіччя, намагаючись об’їхати найбільші з ям. Дрібний дощ приглушував звуки і перетворював ґрунт на багнюку, в якій в’язнули, обертаючись, колеса. Двигун обурено ревів, підкидаючи вгору грудки землі, доки колеса щосили вгризалися в розмиту дорогу.

Після двох років безвилазного перебування в нашому тихому містечку я була глибоко вражена тим життям і тією руїною, що лежали за його межами. Варто було від’їхати лише на кілька миль від Сент-Перонни — і вже неможливо було впізнати цілі села та міста. Після артилерійських обстрілів від них лишилися самі спогади. Колишні крамниці й житла перетворилися на купи уламків і сірого каміння, серед яких зяяли вирви, наповнені водою, — судячи з зелених водоростей і ряски, утворилися вони вже давно. Місцеві мешканці проводжали нас мовчазними поглядами. Проїхавши крізь три міста, я так і не змогла визначити, де ми, але потроху почала усвідомлювати масштаб трагедії, що розігралася навколо нас за останні кілька років.

Крізь брезентову запону я видивлялася назовні, спостерігаючи, як повз машину колонами проїздять солдати верхи на худющих конях, як люди з посірілими обличчями в брудній мокрій формі тягнуть ноші, як, хитаючись, їдуть вантажівки, з котрих бездонними порожніми очима визирають зморені обличчя.

Часом водій зупиняв машину і перемовлявся з іншим водієм. Як би я хотіла хоч трохи знати німецьку, щоб мати уявлення, куди мене везуть. Як завжди в дощову погоду, тіні майже не проглядали, та мені здалося, що ми рухаємось на південний схід. У напрямку Арденн, сказала я собі, намагаючись дихати рівно. Тваринний страх душив мене зсередини, і я вирішила, що єдиний спосіб його вгамувати — переконувати себе, що я прямую на зустріч із Едуардом.

Насправді ж я була німа від страху. Якби в ті перші кілька годин у кузові вантажівки мене спитали про щось, я не змогла би зв’язати й двох слів. Різкі голоси моїх співгромадян досі лунали у мене у вухах, перед очима стояв вираз огиди на обличчі брата. У роті пересохло від гіркого усвідомлення всього, що тільки-но сталося. Я бачила сестру, чиє обличчя викривлене горем, відчувала маленькі рученята Едіт, що відчайдушно чіпляються за мене, намагаючись не відпустити. У такі моменти мій страх ставав настільки сильним, що я, мабуть, поводилася не дуже гідно. Страх наростав хвилями, змушуючи ноги тремтіти, а зуби цокотіти. А потім, оглядаючи зруйновані міста, я бачила, наскільки жахливіші нещастя вже сталися навколо. І тоді я наказувала собі заспокоїтись: усе це — лише необхідний етап мого повернення до Едуарда. Це те, про що я просила сама. Я повинна не втрачати віри.