Дівчина, яку ти покинув
- Автор: Мойес Джоджо
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1955-7 (fb2)
- Переводчик: Дар’я Петрушенко
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Дівчина, яку ти покинув». Краткое содержание книги:
Коли за десять хвилин вона заходить на кухню, Мо щось записує у своєму лінійованому блокноті.
— Пам’ятаєш містера Чемберза?
— Чемберза?
— Середньовічний живопис. Я впевнена, ти теж слухала цей курс. Постійно згадую одну річ, яку він казав, — чи не єдине, що мені добре запам’яталося. Він казав, що іноді історія картини стосується не лише самого полотна. Це також історія родини, з усіма її таємницями й гріхами. — Мо вистукує ручкою по стільниці. — Що ж, наразі я зовсім не в темі, але мені цікаво: якщо на момент зникнення картини, на момент зникнення жінки вони мешкали всі разом і були начебто дуже близькі, чому ніде немає згадок про родину Софі?
Сидячи глибокої ночі без сну, Лів проглядає товсті стоси паперів, знов і знов перевіряючи інформацію. Начепивши окуляри на ніс, вона продивляється інтернет. Нарешті після п’ятої години ранку вона знаходить те, що шукала, і дякує французам за їхню ретельність, з якою ведеться реєстрація актів цивільного стану. Тоді вона відкидається в кріслі й чекає, доки прокинеться Мо.
— Є спосіб відірвати тебе від Раніка на ці вихідні? — питає вона, коли Мо з’являється у дверях із заспаними очима і чорною кучмою розкуйовдженого волосся на плечах. Без жирної чорної підводки її обличчя виглядає несподівано рум’яним і дуже вразливим.
— Я не хочу на пробіжку, ні, дякую. Узагалі не хочу проливати піт.
— Ти ж колись вільно розмовляла французькою, так? Хочеш поїхати до Парижа зі мною?
Мо ставить чайник.
— Це ти в такий спосіб намагаєшся мені сказати, що переметнулася до іншого табору? Бо хоч я й люблю Париж, на дівчат мене поки що не тягне.
— Ні. Це я в такий спосіб кажу, що мені вкрай потрібна твоя чудова розмовна французька, щоб побалакати з одним чоловіком вісімдесяти років.
— Мій улюблений відпочинок на вихідні.
— А я можу організувати нам номер у поганенькому однозірковому готелі. І, мабуть, цілий день шопінгу в «Галереї Лафаєтт». Суто пороздивлятися.
Мо обертається і кидає на неї косий погляд.
— Хіба я можу відмовитися? То коли їдемо?
Лів зустрічається з Мо на вокзалі Сент-Панкрас о п’ятій тридцять вечора. Побачивши подругу, яка з цигаркою в руці стримано махає їй з-під стін кафе, Лів відчуває безсоромне полегшення від того, що їде звідси аж на два дні. Два дні подалі від смертельної тиші Скляного будинку. Два дні без телефону, який уже здається Лів по-справжньому радіоактивним: чотирнадцять різних журналістів залишили повідомлення різного ступеня люб’язності в неї на автовідповідачі. Два дні подалі від Пола, саме існування якого стає живим нагадуванням про всі її помилки.
Минулого вечора вона виклала свій план Свенові, і він миттєво зреагував:
— Тобі це по кишені?
— Мені зараз ніщо не по кишені. Я перезаклала будинок.
Його мовчання було наче сіль на рану.
— Я не мала вибору. Адвокатська фірма вимагала гарантій.
Витрати на юридичні послуги з’їдають геть усе. Один лише судовий адвокат обходиться в п’ятсот фунтів на годину, а він іще навіть не виступав у суді.
— Усе буде добре, щойно я відсуджу свою картину, — бадьоро каже вона.
Вечірній Лондон купається в тумані. Сідаючи, сонце пронизує жовтогарячими спалахами брудно-пурпурове небо.
— Сподіваюся, я не відірвала тебе від важливих справ, — каже Лів, коли вони займають місця.
— Хіба що вважати такою щомісячну співанку в будинку престарілих, — Мо кладе перед ними стос глянцевих журналів і шоколад. — Але зміна струнного супроводу до пісеньки про розвішене прання на лінії Зіґфріда[60] мене навряд чи здивує. То що це за чоловік, із яким ми маємо зустрітись, і як це стосується твоєї справи?
Філіпп Бессетт — син Орельєна Бессетта, молодшого брата Софі Лефевр, пояснює вона. Той Орельєн жив у «Червоному півні» в роки окупації. Він був там, коли заарештували Софі, і залишався в місті кілька років по тому.
— Якщо хтось і знає, як зникла картина, то це він. Я розмовляла з завідувачкою будинку престарілих, де він зараз мешкає. Вона каже, що з ним можна поговорити — розум у нього й досі ясний. Та доведеться приїхати особисто, бо він зовсім оглух і не може розмовляти телефоном.
— Що ж, рада буду допомогти.
— Дякую.
— Але, знаєш, насправді я не розмовляю французькою.
Лів різко обертається до неї. Мо розливає червоне вино з маленької пляшечки в пластикові чашки.
60
«We’re Going To Hang Out The Washing On The Siegfried Line» — популярна пісня часів Другої світової війни, написана поетом і композитором Джиммі Кеннеді під час служби в британських експедиційних військах. У ній ідеться про те, що солдати в пральний день збираються розвішувати білизну на укріпленій лінії оборони (гра слів: line — лінія фортифікацій і мотузка для білизни).