Дівчина, яку ти покинув

Не знаю, як довго ми перебували в тому потязі. Він повільно рушив, зупиняючись часто й без видимих причин. Тримаючи в обіймах сонну Ліліан, я дивилася крізь шпарину в потрісканих дошках на те, як нескінченні колони військових, полонених і мирних мешканців рухаються моєю сплюндрованою країною. Дощ посилився, і люди, задоволено перешіптуючись, пускали по колу воду, що її назбирали по краплі. Мені було холодно, та все ж я раділа низькій температурі й дощу: я не уявляла собі, на яке пекло перетворився б цей вагон під час спеки, коли запахи стануть ще гіршими.

Минали довгі години, протягом яких ми з французом розмовляли. Я спитала про номерну дощечку на його шапці, червону смугу на його куртці, і він розповів мені, що потрапив сюди з ZAB — Zivilarbeiter Battaillon[69], в’язнів якого використовували на найтяжчих роботах. Їх відправляли на лінію фронту, де вони працювали під вогнем союзних військ. Він розповів про потяги, які бачив щотижня, набиті хлопчиками, жінками та юними дівчатами, що перетинали країну в напрямку Сомми, Еско й Арденн для рабської праці на німців. Сьогодні, казав він, нас буде розміщено в зруйнованих казармах, фабриках або школах евакуйованих міст. Він не знав, що чекає на нас далі: табір військовополонених чи трудовий батальйон.

— Вони тримають нас слабкими, морять голодом, щоб ми не намагалися втекти. Більшість тепер дякують Богові, що живі.

Він спитав, чи є в мене в сумці їжа, і був розчарований, коли я сказала, що немає. Почуваючись зобов’язаною дати йому хоча б щось, я подарувала йому хустинку, упаковану Елен. Він так дивився на свіжий випраний шматочок бавовни, наче в руках у нього була шовкова пряжа. Потім повернув.

— Залиш собі, — сказав, і його обличчя зробилося непроникним. — Знадобиться, коли піклуватимешся про свою подругу. Що вона накоїла?

Коли я розповіла про хоробрість Ліліан, про рятівний інформаційний канал, який вона налагодила в нашому містечку, він глянув на неї по-новому, вже не як на тіло, а як на людину. Я розповіла, що шукаю новини про чоловіка і що того відіслали до Арденн. Обличчя француза було похмуре.

— Я провів там кілька тижнів. Ти знаєш, що там був спалах тифу? Я молитимусь, щоб твій чоловік вижив.

Зусиллям волі я придушила страх, що підкотив до горла.

— Де решта вашого батальйону? — спитала я, намагаючись змінити тему.

Потяг уповільнив хід, і ми проминули ще одну колону понурих в’язнів. Жоден з них не глянув на потяг — наче занадто соромилися свого вимушеного рабства. Я пильно роздивлялася кожне обличчя, боячись, що Едуард міг опинитися серед них.