Дівчина, яку ти покинув
- Автор: Мойес Джоджо
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1955-7 (fb2)
- Переводчик: Дар’я Петрушенко
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Дівчина, яку ти покинув». Краткое содержание книги:
За годину по тому, як ми виїхали з Сент-Перонни, охоронець навпроти мене склав руки, відкинув голову до стінки й задрімав. Вочевидь, він вирішив, що я не становлю жодної загрози. Чи, може, настільки втомився, що не зміг опиратися дрімотному колисанню автівки. І коли страх, наче хижий звір, став підкрадатися до мене знову, я заплющила очі, стиснула руки поверх сумки і стала думати про чоловіка…
Едуард усміхався до себе.
— Що? — я обвила руками його шию, відчуваючи шкірою кожне його слово.
— Я згадую, як минулого вечора ти ганяла месьє Фаража біля барної стійки.
Наші борги занадто зросли. Я тягала Едуарда по барах кварталу Піґаль, вимагаючи гроші в усіх, хто йому винен, відмовляючись іти, доки нам не заплатять. Фараж платити не схотів, а потім ще й образив мене, від чого Едуард, зазвичай не швидкий на розправу, розмахнувся і вдарив його своїм велетенським кулаком. Від удару той зомлів, не встигнувши впасти на підлогу. Коли ми йшли з бару, там панував суцільний гамір, столи перекидалися, склянки літали над нашими головами. Та я відмовилася тікати, а пішла звідти поважно, підібравши спідниці. Лише зупинилася біля каси, щоб узяти рівно стільки, скільки був винен власник.
— Ти безстрашна, моя дружинонько.
— Коли ти поряд, так.
Я, мабуть, задрімала і прокинулася від різкої зупинки, вдарившись головою об скобу даху. Охоронець уже вийшов з автівки й розмовляв з іншим солдатом. Потираючи голову і розминаючи змерзлі онімілі кінцівки, я визирнула на вулицю. Ми були в місті, але тепер на залізничній станції красувалася нова вивіска німецькою, і я не могла впізнати цього місця. Вулицею пролягли довгі тіні, сутеніло — вечір явно був не за горами. Брезентова запона піднялась, і поряд виринуло обличчя німецького солдата. Здається, він був здивований, побачивши всередині лише мене. Він щось вигукнув і жестом наказав мені вийти. І коли, на його думку, я ворушилася недостатньо швидко, він смикнув мене за руку так, що я перечепилась і моя сумка впала на мокру землю.
Уже два роки я не бачила так багато людей в одному місці. Станція з двома платформами перетворилася на суцільний людський мурашник, здебільшого з солдатів і полонених. Скрізь, куди не глянь, я бачила лише нарукавні пов’язки та брудні смугасті одежі, що чітко позначали в’язнів. Усі вони тримали голови опущеними. І коли мене штовхнули в натовп, я впіймала себе на тому, що роздивляюся обличчя, шукаючи серед них Едуарда, — але мене вели надто швидко, і всі вони злилися в єдину розмиту пляму.
— Hier! Hier![66] — двері від’їхали вбік, і мене штовхнули у вантажний вагон, у дощаних стінах якого роїлася темна маса людських тіл. Я щосили намагалася не випустити сумку з рук. Чула, як захряснулися двері в мене за спиною. Очі потроху призвичаювалися до тьмяного світла.
Усередині вздовж обох стін тяглися дерев’яні лави, майже кожен дюйм яких був зайнятий людьми. Ще більше людей сиділо на підлозі. Дехто під самими стінами лежав, поклавши під голову маленькі вузли — мабуть, згорнуті з одежі. Усе було таким брудним, що й не передати. У повітрі висів важкий запах від тих, хто тривалий час не мав можливості вимитися чи ще гірше.
— Franc,ais?[67] — спитала я в тишу. Кілька облич байдуже глянули на мене. Я спробувала ще раз.
— Ici[68], — промовив голос із іншого кінця. Я почала обережно пробиратися вздовж вагона, намагаючись не потурбувати тих, хто спить. До мене долетів голос, який начебто говорив російською. Я наступила на чиєсь волосся і почула прокльон на свою адресу. Нарешті опинилась у задній частині вагона. Якийсь чоловік із гладенько виголеною головою дивився на мене. Його обличчя було вкрите шрамами, як від нещодавно перенесеної віспи, а вилиці на обличчі виступали, мов на голому черепі.
— Franc,aise? — спитав він.
— Так, — відповіла я. — Що це? Куди ми їдемо?
— Куди їдемо? — він остовпіло глянув на мене, а потім, зрозумівши, що я не жартую, невесело розсміявся.
— Тур, Ам’єн, Лілль. Звідки мені знати? Вони без кінця переганяють нас крізь усю країну, з місця на місце, аби жоден з нас не знав, де ми.
Я вже зібралася була заговорити знову, коли помітила фігуру на підлозі. Чорне пальто було настільки знайоме, що спочатку я не наважилася глянути ближче. Я зробила крок уперед, повз цього чоловіка, і опустилася на коліна.
66
Сюди! Сюди! (нім.)
67
Французи? (фр.)
68
Тут (фр.).