Чорний лабіринт. Книга третя
- Автор: Сичевский Василий Павлович
- Серия: Чорний лабіринт #3
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чорний лабіринт. Книга третя». Краткое содержание книги:
На маловідомому фактичному матеріалі письменник досліджує процеси, що відбувалися в середовищі колабораціоністів усіляких мастей, зосереджуючи увагу на українській націоналістичній еміграції.
Духовні боріння, непересічні характери, патріотизм героїв роману художньо переконливо розкриваються саме в цій, завершальній книзі трилогії.
— Призволяйтеся, друже… Зрештою, то не наша справа судити провід. Ми — люди маленькі, й радощі наші теж… Пийте на здоров'я.
Кадуб завагався.
— Та не сумнівайтеся, — сказав Василь, перехиливши плескатого німецького кухлика. — Горілочку з горіха споживають без гріха…
— Я спочатку трохи з'їм, а то мені зразу в голову б'є.
— То вже як кому… — відказав Бойко, наливаючи у кухлик. Кадуб випив. Од задоволення очі йому звелись до неба. Хукнув у рукав і, напхавши повний рот, гукнув до своїх.:
— А йдіть-но сюди… Закусіть трохи, а то вже зовсім охляли…
Бойовики Кадуба виявились іще безвусими хлопчаками.
Поглядали на незнайомих з острахом, мов голодні вовченята, проте сало наминали за обидві щоки. Горіхова зразу похилила їх у сон. Почав позіхати і Кадуб. Бойко налив у кухлі.
— Ну, ще по одній, за знайомство!
Трапеза тільки-но входила в смак, коли з лісу долетів крик сови. Василь звів очі на Кадуба. Той знизав плечима, ніби й справді нічого не розумів. Тим часом з обох боків скелі вийшли озброєні люди. «Мабуть, друга розвідка, — майнуло в голові у Василя. — Але хай перепровіряють, зараз тут тільки ми та вони».
— Хто ці? — вихопилось у Ліщинського.
— Не хвилюйтесь, свої… То Кужіль з хлопцями.
— Та він же з Максимом пішов до Леміша? — здивувався Бойко.
— Пішов і прийшов… Передав вашого радиста по лінії зв'язку й повернувся…
— Ну, що-о… тут у вас, п-панове геро-ої? — замість привітання спитав Кужіль.
— Тихо, друже провідник, — виструнчившись, відказав Кадуб.
Кужіль пильно поглянув на Бойка, потім на Ліщинського і знову перевів погляд на Кадуба.
— К-коли?
— О двадцять третій, — замість Кадуба відповів Бойко. — Та он вони, здається, вже пливуть.
Ліщинський нахилився до ліхтарика, що лежав поруч з його автоматом, але чобіт Кужіля наступив на зброю.
— Не розумію, друже провідник, — спокійно сказав Бойко.
— Зброю доведеться у вас відібрати.
Кадуб кипувся до Бойка і вчепився в його автомат.
— П-пістолі, но-ожі, все, що маєте, по-окладіть сюди. І то-о до останнього. Потім віддамо, я-ак розходитись будемо.
Така пересторога з боку охоронців надрайонного не передбачалась, проте що вдієш, і Бойко вийняв із кишені свій браунінг. Ліщинський засопів невдоволено, проте й собі віддав парабелум.
— Ви-ибачайте, маємо дба-ати про безпеку, — кинув Кужіль.
— Ви маєте, а ми ні, — насупився Ліщинський. Кужіль задоволено посміхнувся:
— Тут хто спритніший, то-ой зверху, — виліз на камінь і закричав півнем. Із лісу відгукнулась сойка, а через деякий час на берег вийшло шестеро. Четверо драбантів супроводжували чоловіка й жінку. Ті йшли без автоматів, вільно про щось розмовляючи. В жінці, коли ті наблизилися, Бойко впізнав Стефу. Тривога звихрила його думки. «Виявляється, не дочекавшись біля розп'яття зв'язкового, Стефа побігла не додому, а до 135-го. Він, прочувши про зникнення кур'єра, не міг більше лишатися на постої, про який знав хлопчина і куди міг привести чекістів, знявся і рушив на зустріч із Туром з усім своїм воїнством. А Стефці того тільки й треба…»
— Човен! — долетів зі скелі приглушений вигук. Бойко поглянув на озеро. З човна, що цяткою застиг на оповитім нічними сутінками плесі, раптом блимнув вогник. Як і було домовлено, з човна сигнал подають першими і лише тоді, коли на малій скелі вже будуть не бандерівські кулеметники, а хлопці з групи капітана Мороза. Зараз його пластуни вже, певне, підбираються до тих, що залягли на великій скелі.
135-й із Стефою вийшли на косу.
— Що то має значить? — очима показуючи на човен, запитав провідник. Це був високий на зріст, ще досить молодий чоловік, з важким поглядом сірих холодних очей.
— Я питаю, що то має значити, — знову звернувся до Бойка 135-й. У його сірих очах спалахнуло невдоволення. Вочевидь, він не звик запитувати двічі.
— Цікавляться, чи все у нас гаразд. Я повинен їм відповісти, але у мене відібрали навіть ліхтарика.
— Віддайте, — кинув через плече і знову про щось заговорив із Стефою. Вони відійшли косою до твердого, ніби зцементованого піску і, розганяючи чайок, поволі рушили вздовж берега. Поводилися так, наче вийшли удвох на прогулянку і нікого, крім них, тут нема. Чи то надрайонний провідник хизувався своїм спокоєм перед Стефою, чи й справді був цілком упевненим у тому, що тут йому ніщо не загрожує, сказати було важко.
Тим часом човен з «Туром» пристав до берега, зашурхотів носом об пісок метрів за п'ятдесят од того місця, де прогулювались надрайонний провідник із своєю зв'язковою. З нього вискочив молодик і розвернув човен носом на озеро. Потім обережно допоміг «емісарові» пересісти з корми на весла. Той поклав забинтовану ногу на банку і, взявши до рук ліхтарик, мигнув ним кілька разів.