У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий

«Допитливий і зацікавлений терпеливий мій слухачу й полемісте з поетичною душею, Петре! Не подивуйся цим дефініціям, вони відповідають дійсності, найпаче невтолимим твоїм різноманітним інтересам. Я й досі пам'ятаю випромінювану тобою зацікавленість у пізнаннях, без жодних ідолопоклонства й дилетанства. Ціни собі не знаєш!..

Принагідно хочу підказати тобі новофольклорні рими про сонцесвітлого „батька всіх народів“ і „рідного отця трудящих“, які підслухала днями в цирку від армійських ротних колективів у галіфе і сонцепоклонниць в модних коротких спідничках: „літали, настали, змітали... кришталі, сталі, далі“. Через гучномовці чую, як „марші ентузіастів“ „готові на смертельний бій“ „від краю і до краю, від моря і до моря“...

„Неповторна доба“ наша, бо „весь народ за Сталиным идет“, бо „жить стало лучше, жить стало веселей“, бо „кто не с нами, тот против нас“, бо „эй, вратарь, готовься к бою!“, бо гібридизація твого земляка Лисенка стосується вже не лише рослинного, а й тваринного та людського світу, найпаче апріорі криміногенних інонародів, як соціально-національного явища за „Коротким курсом“, для яких „границы на замке“ і „ЧеКа начеку“. От тільки дуже цікаво мені, чи чує їх „вождь і учитель“ та „геній епохи“, чи його двійник, як дізналася тут, вінничанин Овдій Лубицький? Виступає повсюди із грузинським акцентом, бідаха! Ото артисти!..

Як живу. Маю заздрісне помешкання, хоч поки-що майже голе. Готуюся, мов школярка, до габілітаційного доценства, що почнеться з вересня. Тішуся, бо є тут досить потрібного, адже педколектив, як і в Черкасах, нещодавно перешерстився пильним „сиском“ за націоналістичні ухили. Поряд із очікуваною авдиторією слухачів передчуваю якусь приреченість, пояснення якої ще недосяжне... Почула про атентат, співчуваю твоєму народові, прийми мою прихильність у горі...

На цьому скінчу. Мій уклін Лідуні! „Борітеся — поборете!“

Ваша Фатіма.»

Засипаючи, Янчук задоволено порівнював листи від направду щирих до нього дівчат, яких уже втрачав... По обіді він вирушив у Соснівку, по путі задумавши навідати спершу Аркадія, а потім ще й Педів. Ішов, кульгаючи, і згадував солодкі миті проведених із коханою днів і ночей. «Я таки подумки з Лесею буваю більше, ніж наяву!» — підсумковував учергове, згадуючи, що й від Лесі чув те ж саме...

— Гутен, гутен таг! От молодець, що навідався! — закрив Аркадій чималого словника, над яким сидів досі.

— Зубриш німецьку, бачу? — присів Петро у крісло.

— Мушу, брате, на щось згаювати час, коли свого часу зігнорував материні поради.

— А чому, власне, ти взявся за німецьку? — знічев'я спитав Янчук, оглядаючи захаращену квартиру товариша.

— Французьку трохи знаю, а німецьку при нашій теперішній «соціалістичній» дружбі, мабуть, знати не зайве, бо все йде до того, брате, що два «соціалізми» зітнуться, і не знати, хто саме з них досягне ролі світового жандарма, хоча Кремль має ще царський досвід, а Рейх тужиться набути свого, — обрадувано ділився наболілим Аркадій. — Україна була й очевидно буде буфером між обома, що зійшлися близько, щоб ударитись урешті лобами... «Собиратель земель русских» і «мислитель эпохи» під феєрверки, бравурні марші й гасла про мир і ленінське братство тримає в Європі комінтернівські клешні й таємно знищує потенційних супротивців. Днями в Америці вбито врешті Льва Троцького — його ж охоронцем іспанцем Рамоном Маркадером, а це знак Гітлерові, з ким він має справу, не реагуючи на вбивство Петлюри в Парижі й Коновальця в Роттердамі.

— Троцький убитий?! — спантеличено вигукнув Янчук. — Наскільки це правда, друже? — Петро зрозумів, про який атентат згадала в листі Фатіма.

— На сто відсотків!.. Чи ти читав щось Олександра Лебеденка? — несподівано запитав він гостя.

— Лебеденка? «Першу міністерську», про Черкаси, гімназію, червонокозацтво... І більш нічого, а що?

— І його посадили разом із Григоровичем за авангардистські ухили, як «авторів абсурду». Тепер у Черкасах лишився тільки Недоля, але й він утік у село і спився, кажуть. Тодось Осьмачко у божевільні, Лесь Гомін десь у Сумах, Чигирина розстріляно, Раїса Троянкер на Півночі, за такими, як ми з тобою, ведеться нагляд. Хіба це не продовження «корніловщини», що заливала кров'ю, всіювала трупами й палила пожежами Україну? На повну потужність діють колегії ОДПУ, «трійки» НКВС, воєнколегії і трибунали, хоч за законом вони не є судовими органами! — аж морщився від обуру господар. — Слухав по радіо земляка Бориса Крупницького, що закінчив першу ще гімназію, а по двадцять п'ятому році еміграції — Берлінський університет. Він згадував черкащан, а між ними Гомона й Осьмачка. Працює над історичними постатями Мазепи й Орлика, дістався у Стокгольмі до джерел їх листування із чільцями Європи. У зверненні радить «випростатися з каліцтва прозрінь» і «побачити канібалізм імперії», перефразовує «незначні недоліки на фоні загальних неперевершених досягнень у карнавальних п'ятирічках», висвітлює «парадно-силову дружбу й мілітарний інтернаціоналізм», що не можуть бути прикладом для жодної із країн світу, бо є виявом агресивності, хоч і супроводяться комінтернівськими гаслами й деклараціями миру, дружби і братства, — повторив Аркадій почуте, вразивши Янчука блискучою пам'яттю. — Біда, брате, йде до нас ще більша, ніж була досі. Почався конфлікт із Румунією за Буковину й Бессарабію, і не в поміч Молотову, а проти пішов Ріббентроп, хоч ніби й домовляється з ним про «дружбу, ненапад і спільні дії»... Мені це все болить, як не вилучений уламок снаряда в тілі, як мозоль, що заважає йти, — зітхнув П'юро. — Вернулися із заслання Йосип Гірняк і Олімпія Добровольська, а їх, колишніх орденоносців, у театр не беруть і, звичайно, наглядають — як хочеш, так і виживай! І все це при містифікації всеправності, при кабалістиці комуністичного раю, при вкрапуванні до мізків застрашень, підігнаних до вигаданого історичного візантійства...