У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий
- Автор: Химко Андрій
- Серия: У пазурах вампіра #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-920-419-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий». Краткое содержание книги:
Пропонований ІІ-й блок «По відродженні» познайомить читача не лише з відомими літераторами Гомоном, Лебеденком, Недолею, Осьмачком та Чигирином чи акторами театру Гірняком та Добровольською, а й із метрами української поезії Малишком та Рильським (як із близько сотнею їх сучасників не тільки у столиці чи рідному місті а і в Ізюмі чи Воронежі під Харковом чи Полтавою), не лише з мирним життям черкаських виправної школи-колонії для малолітніх чи курортоуправління «Соснівка», а й із воєнними поневіряннями головного героя — на фінському фронті і при відступі Червоної армії в 1941-му аж до Дніпропетровська.
У № 2 часопису «Холодний Яр» за 2008-й у серії «Незабутні» були надруковані вибрані поезії Андрія Химка, а взагалі їх –кілька збірок («Інтими», «Ключі й кличі», «Реліквії», перекладів «З чужого поля»), які ще чекають на видання…
В секретаріаті університету Янчукові вдалося відмітити дату свого вибуття на цілий тиждень пізніше, тож він вирішив влаштувати собі відпустку і перебути у сестри, а зворотного квитка для звітності напитати у пасажирів, що прибудуть тим же рейсом.
Опинившись удома, Петро пополуднував, помив підлоги, сходив у магазин-«робкоп» за продуктами і приготував вечерю на трьох. Із задоволенням клопочучись, вдихаючи п'янкі запахи жасмину й матіоли, слухаючи солов'їні вистьоби і плачі горлиць, Янчук невідривно думав про Лесю, яка в його уяві все ще писалася з абзацу великими літерами. Він не розумів, як то вона після всього, що між ними було, не обмовившись і словом, не повідомивши його й нічого не пояснивши йому, відкинулася від нього, знехтувавши, хіба що викрила його зв'язки з Югиною. Така затята поведінка не була для неї властива. Петро підозрював, що або Гриць чи Оленка повідомили її про його безнадійне каліцтво, або батьки таки наполягли і вона знову зустрілася з Миколою, який ось-ось мав стати військовим лікарем. Могла б йому допомогти Оленка, що тепер працювала у сільському медпункті, але із костуром за двадцять п'ять кілометрів до неї йому було не добратися...
Болючі роздуми Янчука перервала Ліда, що саме повернулася з роботи, з порога взявшись уперто нагадувати йому про Лесю й захоплено вихваляти Югину та Фатіму, вже не вперше настороживши його, але глибше вникнути він не встиг і цього разу, бо слідом із інституту прийшла аспірантка, похвалившись, що врешті допущена до прилюдного захисту своєї наукової праці на кандидатський ступінь. Отож, вечеряли, Лесі не згадуючи, смакували приготовані Петром почастунки, вітали один одного навзаєм. Фатіма була дещо засмучена, бо вже бачила своє запрошення в інше місто після захисту.
— Всі ми пов'язані умовностями, Петре, і ти своїми «Барвами літа» не печися, а перепиши їх наново та знову занеси в редакцію, дивись, і надрукують, бо пристойні, — втішала співбесідника квартирантка. — Усякий літературний опус слід душевно вистраждати, тож уважай, що дотеперішня відмова у друці твого пейзажу і є таким творчим випробовуванням, — наставничо додала Фатіма, як вони допізна засиділись лише вдвох, куштуючи принагідно «материного» вина. — Що сказати про столиці?.. Спробую коротко. Була в обох потроху. Чогось аж такого нового тобі не відкрию, хоч одразу скажу, що різниця в людності просто кидається у вічі, звичайно, на користь «колиски пролетарської революції». Пересічні москвичі брудно-вульгарні та більш розшаровані і схильні до алкоголю й матірщини, ніж пітерці. А якщо про вчених, то і ті, й ті пихаті, як варвари, що вдають римлян, адже держава завоювала чергові території, тож мають чим пишатися, — Фатіма на мить замислилася. — Вважаю, що росіян взагалі можна безпомилково поділити на дві основні категорії: набрідців-інтервентів-окупантів, що живуть паразитично, і трудівників, яких експлуатують перші, як і в нас... Я й відправи в церквах там відвідувала і зробила для себе висновок, що церковники московської патріархії — чиновні духократи-неділимці, адепти охранки у рясах. Мала я, правда, розмову і з муллою, слугою Аллаха, для якого спай із Росією — воля Магомета!..
Фатіма ненадовго замовкла, даючи можливість Петрові переварити й засвоїти сказане нею, наперед знаючи його захопленість її ерудицією. Янчук дійсно вважав її непересічною особистістю, але чи не найбільше його захоплювало її переважно абстрактне мислення.
— Звичайно, цілий народ, та ще отакий суттєво різношерстий, — продовжила Фатіма, — підігнати під якісь лекала неймовірно важко. Більшість тверезо мислячих столичних мешканців бентежиться втратою волі і здорового потягу до істини, але і їх влаштовує псевдо-історичність, яка безсумнівно приречена у пришлості лише на епітафію при всіх прогресах сьогоднішніх агресій та анексій... У своїх узаконених владцях — «пильних, відданих, безпомильних, передових і патріотичних» — вони добре бачать пихатих катів, — пантеличила Фатіма слухача убивчістю своїх виказів, граючи словами і явно не симпатизуючи цьому народові — попри все, панівному під сатрапією вождя «всіх народів і епох».
Не менш захопливими були й подальші розповіді Фатіми про добре знаний нею Коран і віру Магометову, та вершиною вечора став переспів народних пісень, до якого приєдналася й Ліда. Петро неждано був приємно вражений голосом і виспіваністю Лідуні, знаннями нею українського фольклору, певне, ще від Варвари Степанівни Хорунжої та від теперішніх напарниць по трикотажці, бо ж не раз розказувала, що в робочий час співають за своїми верстатами. Фатіма переклала зміст численних своїх татарських пісень, а Янчук, хоч і був вражений її пам'яттю, але про себе відмітив, що в порівнянні з Лідою її спів скидався на пародію.
— Лідуню! В тебе ж ангельський голос! — захоплено констатувала Фатіма. — Неповторний, а якщо б його вишколити, ти була би знаною не лише в республіці, а й за межами! Май, Петре, на увазі! Талант у дівчини безсумнівний! — сплескувала вона долонями в піднесеному захопленні й замилуванні.
Прекрасно проведений вечір лишився в пам'яті всіх трьох надовго, а Петрові на совісті засів докір, бо не мав змоги послати сестру на навчання при тій скруті, в якій вони животіли.
Протягом тижня Янчук хазяйнував: ремонтував паркан, фарбував дашок на ганку, пиляв, колов, рубав і складав привезені з лісництва за рознарядкою військкомату дрова, і врешті, діставши на пристані квитка, пошкутильгав у Соснівку з наміром під вечір відвідати Югину, а наступного ранку вийти на роботу в куруправлінні. Був зустрінутий, як завжди, бездоганно, однак зауважив ледь помітні зміни, наприклад, похвалившись, що її навідала сестра, і вона, взявши відпустку, загорала на пляжі з нею на пару, Югина явно чогось йому не договорила. Весь вечір вона його узвичаєно голубила й пестила, милувала й кохала, а на відхід подарувала дорогого халата і натякнула на ще дещо, як зможе дістати, та благала приходити до неї наступного тижня «хоч і щодня, що б не сталося».
І йдучи з гостин, і вже вдома Петро аналізував її поведінку і доходив висновку, що справа у її батькові й мачусі з Києва і дядькові й тітці з Москви, про яких вона багато говорила на цей раз, хоч досі згадувала про них лише при знайомстві. Подумав про якісь можливі події, що опосередковано відбиваються на ній, як їхній родичці.
Вже через день, утомлений її телефонною розмовою, Янчук навідав Югину. Все було, як завжди, якщо не зважати на її підвищену палку шаленість і ненаситність у плотських утіхах і її прощальне питання. Вона поцікавилась, чи не згодився б він переїхати до Москви на постійно, пояснивши, що там може пропасти розкішна квартира і для нього. Петро, не задумуючись, одразу відмовився, але пообіцяв розплаканій Югині бувати в неї щовечора.
Був ніби зачаклованим наступний день Янчука. Від якогось московського відділення прийшло сповіщення, що «Книга почтой» викликає його на залізничну станцію Черкаси отримати свій вантаж. Поїхав підводою, розписався за якісь важелезні дерев'яні ящики і був приголомшений та вражений, здивовано відкривши їх удома і побачивши в них «Большую Советскую Знциклопедию», про яку й мріяти не міг, хоч і знав її тенденційність. При неймовірній радості почувався винним, бо не мав чим віддячити Югині, яка, схоже, послала свої кошти від його імені.
Увечері Югина зізналася, що замовила книги одразу, як приїхала сестра й розказала про арешт дядька в Москві і допити батька в Києві. Не промовчала і про виклик пару тижнів тому на «бесіду» про обох своїх родичів, про те, яким чином вона отримала направлення в курортне управління, та про нього, з наголосом на тому, що він син ворога народу й саботажника. Заливаючись слізьми, Югина повідомила, що мусить спішно виїхати до тітки, щоб там у неї прописатися і таким чином врятувати квартиру, щоб спробувати витягти дядька за допомогою якогось високочиновного добре їй знайомого бабія й розбещенця. Як виявилось, квитка до Москви вона попередньо замовила на потяг, що відходить уже в неділю ввечері.