У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий
- Автор: Химко Андрій
- Серия: У пазурах вампіра #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-920-419-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий». Краткое содержание книги:
Пропонований ІІ-й блок «По відродженні» познайомить читача не лише з відомими літераторами Гомоном, Лебеденком, Недолею, Осьмачком та Чигирином чи акторами театру Гірняком та Добровольською, а й із метрами української поезії Малишком та Рильським (як із близько сотнею їх сучасників не тільки у столиці чи рідному місті а і в Ізюмі чи Воронежі під Харковом чи Полтавою), не лише з мирним життям черкаських виправної школи-колонії для малолітніх чи курортоуправління «Соснівка», а й із воєнними поневіряннями головного героя — на фінському фронті і при відступі Червоної армії в 1941-му аж до Дніпропетровська.
У № 2 часопису «Холодний Яр» за 2008-й у серії «Незабутні» були надруковані вибрані поезії Андрія Химка, а взагалі їх –кілька збірок («Інтими», «Ключі й кличі», «Реліквії», перекладів «З чужого поля»), які ще чекають на видання…
— Сім чоловік у нашій в'язниці розстріляно, а кого й за що саме, не допитаюсь... Старе прогресує і близиться до завершення.
— Що ти маєш на увазі?
— Війну неминучу і смертельну, адже і вождь, і фюрер замахнулися на завоювання світу за заповідями своїх тронних попередників Леніна й Вільгельма. Перший — «світовою революцією», другий — «розширенням життєвого простору».
— Завжди іронізуєш над усім ленінським, а що думаєш про Леніна, як про особу?
— Він був дегенеративно хворий великонеділимською владою, він заклав початки оновленого витка хижої тиранії та звіриного терору Росії через криваву партократію люмпенів і деградованих фанатів імперії, він підступно-оманливо використав революційність робітників, селян та інтелігенції для закріпачення, визиску й повного винищення інонаціональних сил, ніби нежиттєздатних без Росії-імперії... Це був безпринципний еклектик, що спаював несумісне, — помовчавши, Аркадій продовжив. — Він — затятий архиімперіаліст, а Сталін — його кат-намісник, отака ж хвора жертва системи деспотизму в середовищі карного спеку під гаслом диктатури пролетаріату... Іде кінцеве обезголовлення ними народу України, всіх його мисле-культурних і трудо-моральних верств із генеральною лінією на залісся соловків, колим, численних каналів із магістралями!.. Я ніколи не прощу їм, скільки й житиму, вбивства батька й матері!.. — прибив указівцем по столу свій вислід П'юро.
— Жахливі речі ти кажеш, брате! — Янчук тяжко дихав під враженням почутого. — Аякже з партією? Адже носиш квиток, сплачуєш внески, ходиш на збори, погоджуєшся із закликами до світлого майбутнього, славиш досягнення п'ятирічок?..
— А ти в комсомолі хіба не так?.. І одне, і друге, а ще профспілки — «школа комунізму», рабства і неволі вселюдської...
Говорили ще довго в Янчуковій квартирі і вже дорогою до міста... Погода стояла тихо-зачаклована. Перший сніжок був м'яким під ногами. Як перейшли міст від Соснівки, не могли не зауважити велетенські зграї вороння, що низько летіли діряво-чорними хмарищами кудись на південь, закриваючи собою білий світ. Їхні скрики і в леті, і коли вони попутно всідалися на дерева у Діброві, а потім у сквері й на бульварі, хлопці сприйняли, як попередження і віщування. Петро записав свої враження від небаченої кількості вороння в нотатник, Аркадій був схильний думати про наближення подій, що розв'яжуть чимало наболілих питань, якщо суспільство й чолові його сили будуть готові. П'юро натякав, що бійка двох півнів-забіяк вигідна для світу, бо взаємно виснажившись, вони не матимуть сил грабувати, і Україна знову стане соборною суверенною державою, а її люд святкуватиме демократію й волю, славлячи себе у своїй хаті — працею, гараздами, братством і людинолюбством.
— Не вішай носа, брате, і вір мені, я певен, що вирішальні події вже не за горами! — потис Аркадій Петрову руку, коли вони розходились, попрощавшись.
Петро не хотів вірити товаришеві, бо ці події могли б зашкодити його планам навчання в університеті. Хай пізніше, не зараз, як закінчить...
Сестра Ліда зустріла його, як завжди, оптимістично, обрадувавши листами від Лесі та Югини. Засів за читання спершу Лесиного.
«Коханий мій судженцю! Досі тужу й ридаю душею і тілом за тобою та всім твоїм після нашої досвіткової розлуки в ту неділю. Вернулася додому щасно, батьками була прийнята добропристойно. Мати мене хрестили й ойкали, як то мене посміли „не допустити до Миколи“. Батько погодилися, що сватам і словом не слід обмовитися, бо вчинок мій все-таки „непристойний“. А по приїзді сюди відбулася подія, що виходить за звичні рамки. Хоч і зроблю тобі боляче, та зізнаюся чесно і висповідаюся щиро.
Наші дівчата, що приїхали в гуртожиток раніше за мене, вирішили перед початком навчання організувати дівич-вечір і змусили пристати й мене, оскільки він мав відбутися саме в моїй кімнаті. Одні були зі своїми нареченими, інші, як я, з випадковими залицяльниками. На вечорі ми трохи випили: хто більше, хто менше. Подруги, напевно, заздалегідь домовившись відносно мене, одразу ж порозбрідалися зі своїми напарниками по ще порожніх кімнатах, а мене лишили із досить старшим нахабою наодинці. Він і був моїм горем.
Невдовзі, після нетривалої бесіди, між нами почалася справжня баталія: він намагався мене погвалтувати, я кричала й волала, кличучи подруг на поміч, вони не реагували, лишивши мене сам-на-сам із напасником. Той змор тягнувся чимало часу, захищаючись, я кусалася й відбивалася руками й колінами, пригадавши твою настанову. Не буду додавати тобі розпачу довгою оповіддю, скажу лише, що під час тої бійки мені врешті вдалося не лише до крові покусати руки, а й добряче забити найболючіше місце ґвалтівника. Він лежить тепер у лікарні, а я, відігнавши лиху біду, хоч іще й досі у синцях, до неба тобі вдячна й тішуся, що відстояла свою гідність і зберегла святу цноту для тебе!.. І як добре, що я виснажувала себе на тій грядці у поліннях — мала силу себе захистити!
Як не дивно, любий, але я аж тепер зрозуміла, яким тяжким є наше життя, в якому смертельному ґвалті ти вижив і відстояв своє існування для мене, так непрактично викоханої батьками. Зрозуміла, як ти борешся в нужді й тепер, працюючи та навчаючись. Отож, підіймаю тебе іконою в небо і молюся тобі, як богові: бережи себе і для мене, коли лишився живим у війні! Я щиро вірю, що ми будемо належати один одному — тілами, душами, єствами й уподобаннями! І хай не по закінченні навчання, а трохи раніше, бо для чого морити себе? Заміжні теж тут навчаються, їм тяжче, але ж посильно...
Як вивідаю, що тато не приїдуть до мене на зимові вакації, то дремену, хоч на день-два, до тебе, голубе мій, щоб скупати тебе і в милуваннях, і в ласках, і в пестощах, яких накопичила для тебе повно, аж уже іноді не дають мені спати. Не прийми мою відвертість за вульгарність, любий, адже ми не втаюємо нічого один від одного, та уява мені часто малює таке, що аж горю від сорому...
Затрималася з листом, бо схлипувала душею, розумом і тілом та приходила до себе, зводячи рахунки з подругами — переселялася в іншу кімнату на двох, підбирала співмешканку з комендантшею, яку підкупила татовим медом. Житиму тобою й тішитимусь, що ти будеш тому радий і відповідатимеш мені тим же... Будь, будь і будь — моїм, здоровим, сильним, витривалим, розумним, щасливим — на весь вік! До наступного листа та можливого побачення, любий мій! Навіки твоя Лариса-Леся.»
Петро, мов обухом прибитий, мов ошпарений, укотре перечитуючи того листа, врешті вирішив спробувати порозумітися з батьками коханої ще раз, хоч і не відав, як саме. Лесин випадок він сприйняв, як кінцеве йому попередження. Ті її слова «не по закінченні навчання, а трохи раніше» підказували йому, що дівчина може іншим разом не вистояти... Що буде «з рогами», він і в думці допустити не міг, тож гриз у розпачі вуста, уявляючи Лесину неймовірну вроду та дякуючи долі, що звела їх і скріпила до близькості...
До вечора Янчук сидів зажурений, повечеряв із Лідою майже мовчки і лише в ліжку відкрив наступного листа, здивувавшись надмірному його об'єму, знав бо, що Югина писати не любила, і зауваживши на конверті вже іншу московську адресу.
«Дорогий Петре Карповичу! Мій тобі щирий привіт із чужини! Знав би ти, який ти мені дорогий тепер! Але все має кінець... Отримала твого короткого листа і доста потай набідкалася, наскімлилася, наквилилася, наголосилася та наревлася — до повної змори і знесилля. А чого, спитаєш, коли купаюсь у тоскній розкоші, нічого не роблячи й не творячи, як і більшість тут молодих „рангових“ москвичок? Мучить приречена безвихідь, відбуття порожніх днів, втрата справжньої вартості благ і речей, коли вони дістаються задарма. Адже я тепер, мій милий Петре, генеральша НКВС і мені, щоб почуватися щасливою, лишилось тільки бути випоротою, чого при божевільному ревнивстві мого баобабо-череватого і розпусно-безпутнього судженого не тяжко домогтися, наприклад, сповістивши про цього листа до тебе. Отже, мушу на прощання висповідатись і хоч скупо прозвітувати тобі, полегшивши себе...
Дуже мудро ти вчинив, що в листі звернувся до мене офіційно. Я тепер Євгенія Костянтинівна... На честь „уз Гіменея“ відбулося бурхливо-зморне весілля з віншуваннями не від різновікових зарученців партії, а від генія-вождя та його вірних безпомильних і недремно-пильних „кадрів, що вирішують усе“, і я одразу відчула нудьгувальну ностальгію за чимось рідним, хай навіть наївним, але молодшим, рівнолітнім, не таким до кінця зужитим...