У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий
- Автор: Химко Андрій
- Серия: У пазурах вампіра #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-920-419-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий». Краткое содержание книги:
Пропонований ІІ-й блок «По відродженні» познайомить читача не лише з відомими літераторами Гомоном, Лебеденком, Недолею, Осьмачком та Чигирином чи акторами театру Гірняком та Добровольською, а й із метрами української поезії Малишком та Рильським (як із близько сотнею їх сучасників не тільки у столиці чи рідному місті а і в Ізюмі чи Воронежі під Харковом чи Полтавою), не лише з мирним життям черкаських виправної школи-колонії для малолітніх чи курортоуправління «Соснівка», а й із воєнними поневіряннями головного героя — на фінському фронті і при відступі Червоної армії в 1941-му аж до Дніпропетровська.
У № 2 часопису «Холодний Яр» за 2008-й у серії «Незабутні» були надруковані вибрані поезії Андрія Химка, а взагалі їх –кілька збірок («Інтими», «Ключі й кличі», «Реліквії», перекладів «З чужого поля»), які ще чекають на видання…
Янчук, зайшовши після роботи в бібліотеку за потрібними програмними підручниками, встиг лише присісти у своїй кімнаті за тепер систематичне читання енциклопедії, як на порозі, ні сіло, ні впало, появилася Ліда.
— Добрий, добрий, сестро, проходь, сідай, — підставив він стільця гості, дещо стурбований нежданою її появою. — Щось у тебе сталося?
— Нічого такого, слава Богу, але після роботи я застала біля хвіртки якогось коменданта діда Герасія, який попросив тобі переказати, щоб ти прибув до нього нині у якійсь нагальній справі, — перевела дух Ліда.
— Дід Герасій? А який він?.. Здається, це комендант гуртожитку медтехнікуму, — Петро вдав спокійного, хоч від тої звістки шалено закалатало його серце. — Мабуть, щось у Тані Олійник трапилося. Треба навідатись, коли так, може через неї щось чигиринці переказали, як була там на канікулах... Чай чи каву, із медом чи печивом будеш?
— Маєш каву й мед?!
— Лишила Югина, то бережу для гостей.
— Візьму «сухим пайком», бо дуже не маю часу. Намочила зранку білизну баби Сари, то треба попрати, відкладати не можу.
Вийшли разом і направилися в місто.
— Ти, Лідуню, йди собі швидше, щоб я тебе не затримував, шкутильгаючи. Мене не чекай, повернуся в Соснівку, бо ж завтра мені на роботу, — спровадив таки сестру Петро.
«Мушу купити чвертку і шмат ковбаси доброму старому, — вирішив Янчук. — Щось із Лесею має бути пов'язане... Та що саме? Не нещастя ж? — простуючи до гуртожитку, Янчук поспішав так, що ліва нога німіла в гомілці. — Що з нею було? Як зустріне мене, коли забажала побачитись? І як мені себе вести, каліці тепер?.. Мушу неодмінно дізнатися про причину відчуження і повернути її!» За рогом гуртожитку Петро приспинився, щоб прийти до себе, і мов на штурм пішов у знайому хвіртку.
— Добривечір! Я й говорив, що ти не забаришся! — привітав старий Янчука в коридорі поряд із пополотнілою Лесею в дорогому оксамитовому халаті. — Рідко ти став мене навідувати! — для годиться докорив, показавши очима на дівчину, що спантеличено оглядала розгубленого Петра.
— Може зайдемо в кімнату? — запропонувала Леся, затинаючись, і навикло закинула заплетені коси з грудей на спину. — Тим паче, що тобі тяжко стояти, бачу.
— Це вам, Герасію Миновичу, маленький почастунок від зайця, — віддав старому до рук свій згорток Петро, припрошено сідаючи на стільця біля столу навпроти Лесі.
— Я також дещо маю... То може підвечеряємо разом та так і прийдемо трохи до себе? Я миттю все приготую! — кинулася дівчина викладати всілякі слоїки та хліб із колишньої своєї тумбочки.
Тим часом дід Герасій приніс електроплитку, чашки, склянки, виделки та стільця для себе, і Петро налив йому перцівки повну, а собі й Лесі по половині.
— Порозумійтеся, діти, по-давньому! — випив комендант, не стримуюсь, першу, занюхавши її хлібом, а вже після другої попросився «на спочин» до себе.
Петро й Леся підтримали його і першого, і другого разу. Відпровадивши його, Леся накрила почастунки на столі рушником, зашторила вікна і присіла на свого стільця.
— Не дивуйся й не суди строго, Петре, я навмисне хотіла сп'яніти, щоб трохи розкутися, — заговорила дівчина, вдивляючись із болем у вічі мовчазного Янчука, що не знав, як себе вести. — Дозволь запитати: чий ти тепер? — засміялася й заплакала вона.
— А ти чия ж, Лесю? — схопила судома хлопцеві горло. — Дозволиш каліці присісти коло тебе ближче?
— По-перше, не такий ти вже, слава Богу, й каліка, а по-друге, ради Бога, веди себе так, як колись, будь таким, як знаю й ношу в собі із гріхом разом! — задихалася дівчина від зворушення.
— Маєш якийсь гріх? — тяжко задихав Петро, підсунувшись упритул колінами й утупившись поглядом прямо в очі Лесі.
— Великого — категорично ніякого, а малих може й маю, — знову засміялася й заплакала вона. — Хочу покаятись, якщо дозволиш...
— Дуже, Лесько, хочу, жахливо, нестерпно, смертельно хочу, — обережно поклав руки їй на коліна Петро.
Довгою була їх розмова у напівосвітленій місячною ніччю кімнаті. Отак сидячи коліно в коліно, виливалися вони одне одному в поясненнях прожитого й перенесеного у доланні тягарів складного, хоч і дуже різного життя. Леся призналася, як вона обманула батьків із ніби поїздкою в Ленінград, і розказала, що батько її дуже боїться, щоб вона не задівувалася, що від напосідань співкурсників вона рятується запевненнями, що ніби заміжня, а Панасові й Миколі вона по-давньому не дається.
— Назагал, — шморгнула носом Леся, — хоч похіть, даруй, нерідко морочить тіло, клопоти батьків та поведінка однокурсниць таки діють і вік потроху дається взнаки, та покищо, повір, подужую те все й ношу твою тиху гавань із шепотом яворів, як ікону й молитву на дні душі...
«Чи запросить мене в постіль по-давньому, а чи так і просидимо до ранку? — крутилася в Петровій голові настирна думка. — Звичайно, повна злука, як і досі, неможлива нізащо!»
«Хоче чи ні взяти в мене найдорожче? Чи по тому ранінні вже фізично не може? — лякалася подумки Леся. — Ні, віддаватися не буду, а перевірити, чи він здоровий статтю, коли так наголошує на своєму каліцтві, мушу!» — вирішила Леся.
— Сватають мене на сон уже сліпці, любий, — затуляє рота дівчина, позіхаючи. — то може, як хочеш, приляжемо по-давньому? — запросила нарешті.
— Як скажеш, люба. Сильні роблять те, що хочуть, а слабі, як оце я, те, що від них хочуть, — почав знімати з себе одяг Петро. — Дозволяєш мені зовсім роздягатися?
— Прошу, любий! Стужилася за твоїм тілом і близькістю! — сказала палко, скинувши халата і опинившись лише в трусах і ліфчику. — Боже великий! Що вони з тобою зробили, окаянні! — рвійно включила світло Леся. — Даруй, хочу тебе оглянути уважно, — опустила обережно по рубцеві на його череві труси. — То скільки ж тих уламків було? І пошкодили лише кишківник і хребет? — шморгнула носом Леся.
— Так, люба! Статі, на щастя, не пошкодили, коли це тебе цікавить, — іронічно посміхнувся Петро.
— Цікавить, життя моє, даруй на слові, і неабияк, коли по-щирості, готова віддатися тобі по-давньому!
— Гадаю, потерпимо ще трохи, коли згодишся, — Петро шостим чуттям відчув, що Леся його вивіряє.
— То в тебе щось і з ногами?
— Результат обмороження та, вважай, я вже повністю їх вилікував. Молода шкіра наросла, чутливість повернулася, хоч на лівій ще не достатньо.
— Кажеш, що належиш до слабих, та я вірю, що таки станеш сильним, зборовши все!.. А чи пишеш тепер вірші?
— Якась порожнеча без тебе настала в душі, може тепер і писатиму.
— Ляжемо, любий? — Леся відкинула запинало, пропонуючи Петрові бути першим. — Неодмінно тепер писатимеш!.. Твої «Барви літа» читала в газеті, сподобались.
— А я й не знав!
— Не ти писав?
— Писав я, та не знав, що вже надруковані, — Петро відчув куди більші тепер Лесині груди і розпущені її коси, що прикрили його собою. Був він, яку раю!
Зачарований, обпещений і заголублений, Петро ще довго оповідав Лесі про війну і клініку, не змовчавши про Лавру, що дала йому дев'ятсот грамів власної крові, врятувавши від явної смерті.
— Напишу їй подячного листа, любий! — поринула Леся всім тілом до коханого в любовному шалі, мліючи по-давньому, задихаючись від поцілунків, втрачаючи душу й розум у якомусь горінні.
— Напишеш, люба, а зараз може спатимеш уже? — спочивав Петро після нападу дівочої щедрості, зовсім не почуваючись сонним.
— Лукавила, даруй, щоби швидше заманити тебе в постіль, спати мені зовсім не хочеться! Може, ти заснеш?
— Хіба це можливо коло тебе, спокуснице!? — вимовив Петро в екстазі. — Не заслуговую твоєї божественної вроди!
— Врода душі, любий, також буває, а щирішої, чистішої, палкішої, щедрішої за твою просто не існує!
— Не проміняй при нашій вимушеній розлуці святої вірності мені, не допусти зближення ні з ким, не дай навіть у плеса очей твоїх комусь глянути чи у твоїх чарівних косах скупатися, поки я живий! — шептав Петро, мліючи від жаги.