У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий

— Порозумійтеся, діти, по-давньому! — випив комендант, не стримуюсь, першу, занюхавши її хлібом, а вже після другої попросився «на спочин» до себе.

Петро й Леся підтримали його і першого, і другого разу. Відпровадивши його, Леся накрила почастунки на столі рушником, зашторила вікна і присіла на свого стільця.

— Не дивуйся й не суди строго, Петре, я навмисне хотіла сп'яніти, щоб трохи розкутися, — заговорила дівчина, вдивляючись із болем у вічі мовчазного Янчука, що не знав, як себе вести. — Дозволь запитати: чий ти тепер? — засміялася й заплакала вона.

— А ти чия ж, Лесю? — схопила судома хлопцеві горло. — Дозволиш каліці присісти коло тебе ближче?

— По-перше, не такий ти вже, слава Богу, й каліка, а по-друге, ради Бога, веди себе так, як колись, будь таким, як знаю й ношу в собі із гріхом разом! — задихалася дівчина від зворушення.

— Маєш якийсь гріх? — тяжко задихав Петро, підсунувшись упритул колінами й утупившись поглядом прямо в очі Лесі.

— Великого — категорично ніякого, а малих може й маю, — знову засміялася й заплакала вона. — Хочу покаятись, якщо дозволиш...

— Дуже, Лесько, хочу, жахливо, нестерпно, смертельно хочу, — обережно поклав руки їй на коліна Петро.

Довгою була їх розмова у напівосвітленій місячною ніччю кімнаті. Отак сидячи коліно в коліно, виливалися вони одне одному в поясненнях прожитого й перенесеного у доланні тягарів складного, хоч і дуже різного життя. Леся призналася, як вона обманула батьків із ніби поїздкою в Ленінград, і розказала, що батько її дуже боїться, щоб вона не задівувалася, що від напосідань співкурсників вона рятується запевненнями, що ніби заміжня, а Панасові й Миколі вона по-давньому не дається.

— Назагал, — шморгнула носом Леся, — хоч похіть, даруй, нерідко морочить тіло, клопоти батьків та поведінка однокурсниць таки діють і вік потроху дається взнаки, та покищо, повір, подужую те все й ношу твою тиху гавань із шепотом яворів, як ікону й молитву на дні душі...

«Чи запросить мене в постіль по-давньому, а чи так і просидимо до ранку? — крутилася в Петровій голові настирна думка. — Звичайно, повна злука, як і досі, неможлива нізащо!»

«Хоче чи ні взяти в мене найдорожче? Чи по тому ранінні вже фізично не може? — лякалася подумки Леся. — Ні, віддаватися не буду, а перевірити, чи він здоровий статтю, коли так наголошує на своєму каліцтві, мушу!» — вирішила Леся.

— Сватають мене на сон уже сліпці, любий, — затуляє рота дівчина, позіхаючи. — то може, як хочеш, приляжемо по-давньому? — запросила нарешті.

— Як скажеш, люба. Сильні роблять те, що хочуть, а слабі, як оце я, те, що від них хочуть, — почав знімати з себе одяг Петро. — Дозволяєш мені зовсім роздягатися?

— Прошу, любий! Стужилася за твоїм тілом і близькістю! — сказала палко, скинувши халата і опинившись лише в трусах і ліфчику. — Боже великий! Що вони з тобою зробили, окаянні! — рвійно включила світло Леся. — Даруй, хочу тебе оглянути уважно, — опустила обережно по рубцеві на його череві труси. — То скільки ж тих уламків було? І пошкодили лише кишківник і хребет? — шморгнула носом Леся.

— Так, люба! Статі, на щастя, не пошкодили, коли це тебе цікавить, — іронічно посміхнувся Петро.

— Цікавить, життя моє, даруй на слові, і неабияк, коли по-щирості, готова віддатися тобі по-давньому!

— Гадаю, потерпимо ще трохи, коли згодишся, — Петро шостим чуттям відчув, що Леся його вивіряє.

— То в тебе щось і з ногами?

— Результат обмороження та, вважай, я вже повністю їх вилікував. Молода шкіра наросла, чутливість повернулася, хоч на лівій ще не достатньо.

— Кажеш, що належиш до слабих, та я вірю, що таки станеш сильним, зборовши все!.. А чи пишеш тепер вірші?

— Якась порожнеча без тебе настала в душі, може тепер і писатиму.

— Ляжемо, любий? — Леся відкинула запинало, пропонуючи Петрові бути першим. — Неодмінно тепер писатимеш!.. Твої «Барви літа» читала в газеті, сподобались.

— А я й не знав!

— Не ти писав?

— Писав я, та не знав, що вже надруковані, — Петро відчув куди більші тепер Лесині груди і розпущені її коси, що прикрили його собою. Був він, яку раю!

Зачарований, обпещений і заголублений, Петро ще довго оповідав Лесі про війну і клініку, не змовчавши про Лавру, що дала йому дев'ятсот грамів власної крові, врятувавши від явної смерті.

— Напишу їй подячного листа, любий! — поринула Леся всім тілом до коханого в любовному шалі, мліючи по-давньому, задихаючись від поцілунків, втрачаючи душу й розум у якомусь горінні.

— Напишеш, люба, а зараз може спатимеш уже? — спочивав Петро після нападу дівочої щедрості, зовсім не почуваючись сонним.

— Лукавила, даруй, щоби швидше заманити тебе в постіль, спати мені зовсім не хочеться! Може, ти заснеш?

— Хіба це можливо коло тебе, спокуснице!? — вимовив Петро в екстазі. — Не заслуговую твоєї божественної вроди!

— Врода душі, любий, також буває, а щирішої, чистішої, палкішої, щедрішої за твою просто не існує!

— Не проміняй при нашій вимушеній розлуці святої вірності мені, не допусти зближення ні з ким, не дай навіть у плеса очей твоїх комусь глянути чи у твоїх чарівних косах скупатися, поки я живий! — шептав Петро, мліючи від жаги.