У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий
- Автор: Химко Андрій
- Серия: У пазурах вампіра #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-920-419-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий». Краткое содержание книги:
Пропонований ІІ-й блок «По відродженні» познайомить читача не лише з відомими літераторами Гомоном, Лебеденком, Недолею, Осьмачком та Чигирином чи акторами театру Гірняком та Добровольською, а й із метрами української поезії Малишком та Рильським (як із близько сотнею їх сучасників не тільки у столиці чи рідному місті а і в Ізюмі чи Воронежі під Харковом чи Полтавою), не лише з мирним життям черкаських виправної школи-колонії для малолітніх чи курортоуправління «Соснівка», а й із воєнними поневіряннями головного героя — на фінському фронті і при відступі Червоної армії в 1941-му аж до Дніпропетровська.
У № 2 часопису «Холодний Яр» за 2008-й у серії «Незабутні» були надруковані вибрані поезії Андрія Химка, а взагалі їх –кілька збірок («Інтими», «Ключі й кличі», «Реліквії», перекладів «З чужого поля»), які ще чекають на видання…
Югина об'явила також Петрові, що вже склала свої дорожні валізи з найнеобхіднішим, а всі інші свої речі передасть замовленою машиною Лідуні завтра, що нічого їй за них не треба компенсувати, бо вважає себе в неоплатному боргу за проведені з ним неймовірно щасливі години раювань і насолод, які пам'ятатиме все життя.
— Як схочеш, милий мій, — дала вона Янчукові свою майбутню московську адресу, — я подбаю, коли все буде гаразд, щоб дістати путівку сюди наступного літа чи й раніше навідаю тебе. Запевняю, що житиму тобою і навіть якщо в необійдних обставинах віддамся комусь тілом, душею й помислами буду завжди з тобою!.. А енциклопедія — мій тобі дарунок — для пам'яті і спогадів про мене, — знову гірко розплакалась Югина.
Наступні ночі коханці провели вже в порожній квартирі Югини, а в роковану неділю увечері перенесли до Петра решту дрібних речей Югини та її постіль, і Янчук відпровадив її на станцію та попрощався, щиро вдячний за поміч і віддані йому почуття... Не мав сумніву, як і Югина, певне, що розлучалися вони остаточно, хоч про це й не говорили явно...
Шкандибаючи, Петро йшов сонним містом додому, аналізуючи в путі все, що відбулося між ними з Югиною, як у сні... Почувався так, наче з її від'їздом щось у ньому непоправно обірвалося, як та струна, і приємне, й болюче водночас, усвідомлював, що подібних Югининим жертв у своєму жебрацькому дотеперішньому і не сподівався... Йому, фактично, через неї привідкрилося зовсім інше життя, мало трудове й дуже забезпечене... Висновковував, узагальнюючи, що хтось злидарює, підтримуючи животіння тяжкою непосильною працею, а хтось при тому розбещено розкошує...
З тими думками й ніч минула — в журбі та невідомості. Дошкульніше пострілювало в нозі й попереку, гнітили втрата й одинокість, через випиту пізно каву не хотілося спати, час барився, в думках проносилися прожиті дні за днями, а в передбаченнях поставали нові муки й випробування, неодмінно прив'язані до Лесі...
Кілька наступних суботніх вечорів і недільних днів Янчук незмінно проводив у Ліди: читав художню літературу за програмою, ходив із дівчатами в кіно й театр, відвідував парки. Йому все легше було перекульгувати відстань до дому сестри, яку також вважав лікувальною, він помітно видужував після упертих вправ у спорткомплексі, регулярних витяжних ванн та гальванічних процедур...
Ліда боготворила свою наставницю Югину й постійно докоряла братові за те, що той не одружився, втративши її навіки, щедру й віддану, вона була пойнято захоплена «багатством» дорогих Югининих речей, що дісталися їй, тож навіть фотографію Югини заклала під скло поряд із братовою, своєю й Фатіми...
Поки Фатіма чекала із наркомосвіти офіційного призначення в якості доцента, Петро наполегливо черпав знання від неї, користуючись її щедрістю й непересічною ерудованістю, розуміючи, що скоро втратить ще одну рятівну душу на своїй життєвій путі.
Розмови з Фатімою, тепер кандидатом наук, про іноземну літературу, яку Янчук мав за програмою здавати вже наступної зими, та її багатющі конспекти й реферати, подаровані йому, стали насущним джерелом знань для нього. Досить цікавими були їх дискусії на суто політичні теми, і хоч Фатіма трактувала їх своєбачно, та захоплений слухач поділяв її висновки, будучи її однодумцем. Петро всотував її аргументацію, попутні зауваги, ретроспекції в минувшину, усвідомлюючи, що ті знання набуті нею від тих, кого вже знищено або хто ще конає, осудивши прогресивний радянський спосіб життя і не згодившись із духовною порожнечею... Фатіма пригадувала розстріл Бела Куном у Криму шістдесяти тисяч врангелівців, які у двадцять першому році повірили комарму Фрунзе і здалися без бою, склавши зброю... Фашизм вона називала мімікрійною похідною від куди кривавішого комуністичного більшовизму із його нищівною гідрою Комінтерну...
В один із суботніх вечорів після спільної вечері Янчук попросив Фатіму розказати ще дещо про Магомета і його віру.
— Хіба коротко, бо й за тисячу і одну ніч всього не оповісти!.. Часи нарощували Коран, як і Біблію, додавали і шліфували, донісши до нас досить видозмінений оригінал, — час від часу змовкаючи і щось ніби пригадуючи, Фатіма неспішно переповіла заманливу історію-казку, тішачись прикладною уважністю слухачів.
Петро час від часу намагався задавати питання, а Ліда врешті вже ледве стримувалась, щоб не заснути сидячи.
— Ти, Лідуню, вже спиш, чи не пора мені закінчувати оповідь? — запитала Фатіма в Янчука.
— Дійсно, йди спати, сестро, а я б іще щось послухав, коли ласка, — був невтолимий Петро. — У своїй фольклорній накидці ти згадувала про кобзарів у Криму, але не розкрила теми, бо «вона є невичерпною й заслуговує на окреме висвітлення». Що ти мала на увазі?
— Неймовірна й заздрісна пам'ять у тебе, хлопче!.. Я теми кобзарів не вивчала, але для розрядки заспіваю один із їх жартів:
Янчук піднесено повторив кілька разів уподобаний жарт Фатіми, аж та замилувалася ним...
Подальша розмова, без Лідуні та по випитій каві, перейшла до «поточного моменту». Була певна співзвучність у душевних наструненнях обох при продовженні цікавої бесіди: Петро відзначався невтомністю, а Фатіма — невичерпністю, можливо, від очікуваної близької розлуки у зв'язку з її переведенням у вуз якогось іншого міста.
Фатіма, як вияснилося, зустрічалася з Югиною, коли викликалася на допит, і багато про неї узнала тоді. Тепер вона поспівчувала їй, бо ж та мусіла кинути налагоджене життя тут і їхати в Москву, в «Золотую дремотную Азию». Фатіма мимоволі почала цитувати вульгаризми російських поетів, але скоро перекинулась до непростої долі містика Миколи Бердяєва, який не зміг приховати свої душу і єство за радянським захисним червоним кольором і партквитком.
— У кожного з нас, смертних, є безліч недоліків, які краще видно збоку. Я не поділяю раціоналізму Югини, але й ірраціоналізму не схвалюю, бо то крайності, а жити краще серединою, — підсумувала Фатіма, перекинувшись до «високої політики». — Що «Сталін — то Ленін сьогодні!», я жодного сумніву не маю, бо вже перші ленінські гасла, як от «Смерть куркулям!», були початком сліпого тоталітарного червоного терору, а удосконалення більшовицької системи гніту й визиску його вірним соратником і послідовником, «генієм епохи», то є дійсно наслідування справи Леніна, — сіла Фатіма на свого коника. — Спільним рятунком для всіх інородців у Союзі є тільки повний їх відрив від імперії, від її колючедротої дружби, кандально-визискливого ярма братства і рабсько-інтернаціонального миру. Іншого не буде! — підсумувала вона, тезово виклавши своє критичне бачення радянської дійсності взагалі й «поточного моменту» зокрема. — Тобі слід невідкладно засісти за енциклопедію і проштудіювати її «від а до я», — ідучи врешті на сон, порадила Янчукові замість «на добраніч» майбутня доцентка.
Розійшлися пізно: Фатіма, так і не виговорившись до краю, а Петро — не наслухавшись до кінця. Та якщо перша одразу ж заснула, то другий ще заповнював свій «Нотатник», довго потім роздумуючи над почутим... Обидва не знали, що та їх бесіда була останньою, вже наступного робочого дня Фатіма отримала сповіщення про направлення її до нещодавно створеного Вінницького педінституту.
— Не стільки я піклувалася за це місце, як мій ректорат, боячись мене, як можливої претендентки, — зауважила Фатіма, коли Янчук підводою віз її з «бебехами» на станцію. — Адресу пришлю, як тільки влаштуюся. Пиши!.. І не поминай мене лихом!.. Вчися з усіх сил, бо тобі те на роду написано!.. Спробуй порозумітися таки з Лесею, раз ти такий однолюб!.. Добра тобі й гараздів! — вже стоячи на східцях вагону, попрощалася Фатіма.
Навідавшись до Ліди наступної суботи, Петро не міг ціни скласти подарованому Фатімою її нотатнику, який був повний «крилатих виразів» і різноманітних літературних, історичних, краєзнавчих та суспільствознавчих даних, на збір яких у нього пішли б роки й роки. Чекаючи з роботи Лідуню, Янчук перечитував його і тішився, як дитя, знаходячи чимало матеріалів до майбутніх університетських сесій. Проте, поряд із утіхою, тужив, бо почувався геть самотнім і ніби покинутим на бездоріжжі: каліка та ще й від друзів віддалився...