Відьмак. Володарка Озера

— Гей-гей! Так панна того не знає?

— Не відповідай запитанням на запитання, будь ласка. Куди я цією дорогою доїду? Що воно взагалі за місце? І що це… за час?

Старий знову вишкірив зубиська, ворухнув ними, наче нутрія.

— Гей-гей, — промимрив. — Дивись-но. Який час, панна питає? Ой, здалеку, видно, панна приїхала до Лісового Дідуся!

— Доволі здалеку, авжеж, — кивнула вона байдуже. — З інших…

— Місць і часів, — закінчив він. — Дідусь знає. Дідусь здогадався.

— Що саме? — запитала вона піднесено. — Про що ти здогадався? Що ти знаєш?

— Лісовий Дідусь багато що знає.

— Кажи!

— Напевно, панна голодна? — Він виставив зуби. — Спрагла? Утомлена? Якщо захоче, то Лісовий Дідусь заведе її до хати, нагодує, напоїть. У гості прийме.

Цірі вже довго не мала часу й голови, аби думати про відпочинок і їжу. Тепер слова дивного дідугана призвели до того, що шлунок її скорчився, кишки скрутилися у вузол, а язик запав кудись глибоко. Дідуган розглядав її з-під краю капелюха.

— Лісовий Дідусь, — промимрив він, — у хаті має їдло. Має воду джерельну. Має й сіно для кобилки, злої кобилки, хотіла вона поштивого Дідуся угризти. Гей! Усе є в хаті Лісового Дідуся. Та й погомоніти про часи й місця можна буде… Це зовсім недалечко, о ні. Скористається панна мандрівниця? Не зневажить гостинність убогого небораки Дідуся?

Цірі ковтнула слину.

— Веди.

Лісовий Дідусь розвернувся й почалапав ледь помітною стежиною серед чагарників, відміряючи шлях енергійним вимахуванням костура. Цірі їхала за ним, схиляючи голову під гілками та стримуючи вуздечкою Кельпі, що, схоже, завзято хотіла вкусити старого чи принаймні з’їсти його капелюх.

Незважаючи на його запевнення, було аж ніяк не «недалеко». Коли дісталися вони на місце, на галявину, сонце вже стояло майже в зеніті.

Хата Дідуся виявилася мальовничою руїною на палях, із дахом, що, схоже, був ремонтований часто й за допомогою того, що виявлялося під рукою. Стіни хати оббито було шкірами, схожими на свинячі. Перед хатою стояла дерев’яна конструкція у формі шибениці, низький стіл і пень із вбитою в нього сокирою. За хатою виднілася пічка з каменю та глини, на якій стояли великі обсмалені казани.

— Ото дім Лісового Дідуся. — Дідуган не без гордощів указав костуром. — Тута Лісовий Дідусь мешкає. Тута спить. Тута їдло готує. Як має що готувати. Труд, мозольний то труд — добувати їдло в пущі. Панна мандрівниця любить кашку перлову?

— Любить, — Цірі знову ковтнула слину. — Панна все любить.

— З м’яском? З жирком? Зі шкварками?

— Гм…

— А не видно, — Дідусь обвів її поглядом, наче зважив, — щоби панна останнім часом часто м’яска зі шкварками куштувала, ні, не видно. Худенька панна, худесенька. Шкіра та кістки! Гей-гей! А це що такого? За твоєю, панно, спиною?