Так казав Заратустра. Жадання влади
- Автор: Ницше Фридрих Вильгельм
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 5-308-01381-0
- Переводчик: Анатолій Васильович Онишко
- Жанр: Философия
Электронная книга - «Так казав Заратустра. Жадання влади». Краткое содержание книги:
Скорбота намовляє: «Згинь! Розвійся, скорбото!» Однак усе стражденне прагне жити, щоб стати зрілим, радісним і сповненим жадання,—
сповненим жадання дальшого, вищого, світлішого. «Я хочу спадкоємців,— каже все стражденне,— я хочу мати дітей, я не хочу себе».
А радість не прагне ні спадкоємців, ні дітей —
радість прагне себе, прагне вічності, прагне повернення, хоче, щоб усе тривало вічно.
Скорбота нашіптує: «Розбийся, спливи кров'ю, серце! Мандруйте, ноги! Летіть, крила! Вдалину! Вгору! До болю!» — Гаразд! О моє випробуване серце! Скорбота намовляє: «Згинь!»
10
Вищі люди, за кого ви мене маєте? За віщуна? За мрійника? За сп'янілого? За відгадника снів? За опівнічний дзвін?
За краплину роси? Духмяний аромат вічності? Невже ви не чуєте? Невже не відчуваєте? Мій світ саме дійшов досконалості, північ — це теж полудень.
Скорбота — це також радість, прокльон — це також благословення, ніч — це також сонце; відійдіть або затямте: мудрець — це теж дурень.
Чи ви коли-небудь погоджувалися з радістю? О друзі мої, тоді ви погоджувалися й з усією скорботою. Все сковане в ланцюг, переплетене, закохане.
Чи хотілося вам двічі прожити одну мить, чи казали ви коли-небудь: «Щастя, яке ти мені любе! Затримайся на хвилиночку!» — Отже, чи ви прагнули, щоб усе поверталося?
Все починається знову, все вічне, все сковане в ланцюг, все переплетене, все закохане,— якщо для вас це так, то ви любите світ.
О вічні, любіть його вічно й повсякчас, а скорботі скажіть: згинь, але знову прийди. Бо радість — вічності жадає!
11
Радість жадає вічності, прагне меду, прагне буяння, прагне п'янкої півночі, прагне могил, прагне сліз розради над могилами, прагне золотої вечірньої заграви —
всього прагне радість! Вона спрагліша, щиріша, голодніша, жахливіша, потаємніша за будь-яку скорботу, вона прагне себе, скручується, хапає себе за хвіст — у ній замикається перстень жадання.
Вона прагне любові, вона прагне зненависті, вона щедротна, дарує, відкидає, благає, щоб її хтось узяв, дякує тому, хто бере, вона б хотіла, щоб її ненавиділи,—
радість така багата, що прагне скорботи, пекла, зненависті, ганьби, каліцтва, всього світу,— бо світ цей... та ви його добре знаєте!
Вищі люди, непогамовна, блаженна радість тужить за вами, за вашою, невдахи, скорботою! За всім, з чим не поталанило, тужить вічна радість.
Адже будь-яка радість прагне себе, тому й жадає сердечної муки! О щастя, о страждання! О серце, розбийся! О вищі люди, затямте: радість жадає вічності,
радість жадає для всього вічності, безмежжя вічності жадає!
12
Ви вже вивчили мою пісню? Вгадали її прагнення? Гаразд! Вищі люди, заспівайте ж мені мою застільну пісню!
Самі тепер заспівайте пісню, назва якої «Живімо знову», а зміст — «на віки вічні!» — заспівайте, вищі люди, Заратустрину застільну пісню!
ЗНАМЕННЯ
А на зорі після цієї ночі Заратустра зіскочив з ложа, підперезав стегна свої й вийшов з печери, палкий і дужий, мов ранкове сонце, що сходило з-за темних гір.
— О велике світило,— сказав він, як уже колись казав,— око глибокого щастя! Чи було б ти щасливе, якби не мало кому світити!
І якби всі залишалися по своїх комірчинах, тоді як ти вже прокинулось і прийшло, даруєш і роздаєш,— як би розгнівалася твоя горда сором'язливість!
Що вдієш, ті вищі люди ще сплять, коли я вже прокинувся: вони не справжні мої супутники! В моїх горах я чекаю не їх.
Я хочу братися до роботи, почати свій день — але вони не розуміють знамення мого ранку, моя хода їх не будить.
Вони ще сплять у моїй печері, їхній сон ще смакує мої п'яні співи. Та їм бракує вух, що слухають мене,— слухняних вух.