Вирвані сторінки з автобіографії

Я не приховую, що цю книжку написала з великої лютості. Якщо «Солодка Даруся» писалася любов'ю і кров'ю, то «...місіс Ю. » - таки шаленством. По-російськи б сказати, благородной яростью.

Перш, ніж розставити акценти щодо нової книжки, я хочу вдатися до коротких спогадів.

26 грудня 2004 року я зі своїм сином відбули рівно 8 годин у одному із міських судів Києва. Ви зрозуміли правильно. Нас не включили до списків виборців на вибори Президента України. Голосували ми рівно за чверть восьма вечора, і нас цілувала голова дільничної комісії: ми були 25-ми, хто добився цього дня судової справедливості. Абсурд того суду (точніше, двох судів, бо судили нас із сином різні судді) - це розкішний матеріал для котроїсь наступної моєї книжки. На суді я виступала свідком для свого сина і у мене цікавилися нашими взаємовідносинами. На запитання, яким чином наші сімейні стосунки мали би вплинути на факт участі у виборах, суддя, не кліпнувши оком, сказав: «А може, хтось із вас не хотів би, щоб інший із родини голосував». У рішенні суду, яке я подала до дільничної комісії, було три фактичні помилки: місце мого народження, район, область і помилка в адресі. Усі помилки були виправлені й кожна завірена круглою печаткою. Одне слово, на тому рішенні суду, не було де поставити печатку, як па дамі з київської Кільцевої дороги. Суддею був суддя В. Вовк.

Чи має це якийсь стосунок до сьогоднішньої презентації? Має. І безпосередній!

9 березня. 2005 року уперше в історії вручення Національних премій жоден із 9 нових лауреатів не мав змоги висловити у присутності Президента уголос свої думки, ба, навіть подяку за нагороду. Я почувала себе до певної міри ошуканою, бо невідомо з чиєї волі ми залишилися для всієї країни німими і без'язикими (за Шевченком). Моя заготовлена, але так і Невиголошена, промова згодом була видрукувана у пресі. Але зародки тривоги у ній, як я тепер розумію, були недаремними. Вечір вручення найвищої відзнаки держави не транслювало телебачення, жодного з лауреатів не було запрошено до ефіру. Бо ми, ті, що є національно свідомими творцями, виявилися неформатом. Окрім Кобзона і Яна Табачника, і при Кучмі совісний український митець був неформатом для національного інформаційного простору. На жаль, за цей післяреволюційний рік, цей неформат національного, на мою думку, закріпився дуже серйозно. Аби не надовго.