Людолови Том 1

І Савка не витримав: буйна, волелюбна вдача його не знала довгих вагань.

— Та що ви, хлопці, баби чи козаки? — схопився він з місця і випростався біля вогнища, освітлений яскравим полум'ям. — За мить — на Січ, а тепер — знову в неволю? Що ми, невільники, чи що? Гайда на Січ — і край! А хто не піде — хай перечекає тут із тиждень і повертається до хазяїв, коли вони переказяться.

— Вірно! — підхопили хлопці. — На Січ — і край!

— Годі нам шию гнути перед кузьменками!

Але дехто тоскно похнюпився, ніби щось пригадавши.

— Ніколи не відстав би від Савки, — зітхнув один із них, — але ж у мене старі батьки. Що зароблю — все їм. Ще й ночами доводиться до них бігти підсобляти. Вони б з голоду загинули самі.

— Та ти не виправдуйся! Знаємо! — втішали його товариші. — Батьки — це над усе. А помруть старі — приходь до нас. Як рідного приймемо.

— Ще й гостинця тобі надішлемо після походу!

Але інших затримували не старі батьки, а карі дівочі очі. Лепкували з них товариші, звали бабіями, але кожному було зрозуміле кохання.

— Дивись, Семенко, як одружишся, поклич у куми, — жартував Савка з товариша, що вже сватав хазяйську доньку. — Тільки дивись, не дери шкуру з підмайстрів та учнів, коли почнеш майструвати! Не подивимось ні на що — скинемо тобі штанці та всиплемо по-козацькому. Не прочухаєшся!

— Та хіба ж я Кузьменко? — ображено сперечався той, зашарівшись аж по потилицю.

— Ну, гляди! А тепер, хлопці, спати! Один човен ми візьмемо, а другий віддайте дідові. Хай не журиться старий. Та хай ще піде до Кузьменка та візьме два злоти, що я заробив.

— Добре, перекажемо. І невід віддамо цілісінький.

— І казани.

— Та де ж казани поділися, хлопці? Семенко, де казани? Але Семенко не відповів. Довгий день на свіжому повітрі зморив його. Міцне хропіння вирвалося з його напіврозкритого рота.

— Киньте! Хай спить! Вранці розшукаємо, — спинив хлопців Савка і ліг біля вогнища. І за кілька хвилин міцний молодий сон зморив найневгамовніших.

Згасав огонь, розсипався прозорими жаринками, мережився попелом. Тонко видзвонюючи. кружляли над хлопцями комарі, а сонний вітер гойдав лозу та бур'ян, що пахтів чимось гірким та пряним. Савка спав, як забитий. Спочатку йому нічого не снилося, потім виступив з небуття брудний сволок майстерні, а задушливе повітря й сморід мокрої шкіри та клею стиснули йому горло.

«Ух, як тут погано після дніпрових берегів», — подумав він, давлячись чимось огидно смердючим.

Він рвонувся з місця, хотів схопитися на ноги, але міцні руки звалили його на землю.

— Знатимеш, як тікати! — прохрипів над ухом знайомий голос. — Знатимеш, як хлопців підбурювати!

Савка розплющив очі. При блідому ранковому світлі над ним схилилася кудлата голова. Залізні руки міцно в'язали йому лікті за спину, а смердюча ганчірка затикала рот.

Якісь невиразні тіні ворушилися над сплячими хлопцями.

— Оце здорово! І не писнули, — задоволено крекнув Кузьменко. — Знатимуть, падлюки, як роботу кидати.

Савко похолонув.