Українська література 17 століття

Я-м ся смертю на живот не ровно дорожчий Над світ хутнє одмінив, хотяй не дошовши Літ зуповних. Добре так. Смерть тая пожрала Живот марний, мні вічний путь уторувала Конець сього бідного, утішного вступом,

Що світ маєт, міть может, єсть робацтву лупом. Щасливий, хто пред смертю смерті дознаваєт,

Бовім смерті для смерті в смерті не міваєт.

Не довго-м жив, мовите? Пробог, досить много На сесь побит дочасний і того лихого.

Аби теж хто жив сто літ, один день жив певне,

Не тот живет, хто живет на світі мізерне,

Леч хто свято, побожне живот свой провадить,

Тому нікгди смерть, як сон помірний, не вадить. Житло наше на землі ровно комедії,

Альбо рачей жалосной світа тракгедії.

За одняттєм личини, що бив крольом, паном, По-старому ковалем, шевцем, цімерманом. Вийдет дух наш, али ж ти — труп земний, труп гнойний, Гнюсу, робацтва, мерзячки і бридкості повний. Мало вчасне погодне на морю пливаєт

Которого штурм носить, фаля заливаєт,

Кресу заміроного порту не доходить,

Часом, одколь одступив, в том же місцю бродить. Хто довго жив, а зле жив, доброго нічого

Не учинив — мало жив, а бив барзо много. Перестаньте тих плачов, туги занехайте,

Душі моїй для своєї любий покой дайте.

Довго жити за муку справедливий маєт.

Хто ж з розумних, побожних смерті не жадаєт? Хто в огнилом похилом дому жить зезволить?

Хто ся сміле до нього на мешканнє склонить? Кгди обачить, а оно стіни уступують,

Дах сиплеться, фундамент, філяри фалюють, Балки трещать, а весь дом зовсім упадаєт —

Хто з розумних в такових руїнах зостаєт,

А не рачей біжить вон, забивши і хлєба?

Весь світ, земля хвіється, вонтпить непотреба,

Же упадет невдовзі, а його руїни

Конець віку єст знаком, не волос сідини.

Знаком валки внутрнії, постронних погрозки,

Знаком полон, в’язення, кайдани, поврозки, Которими не только християн погане,

Леч, що тяжче, свої своїх, християн христяне В’яжуть, в’язять, кров точать. Пойзри на сусіди,

Що ся дієт, якії зо всіх сторон біди.

Пдачет наша братія, доставшися в руки

Врага креста Христова 18, і то не без муки. Домовії неснаски, ненависть терпіти

Од свойого своєму — близький конець, діти! Розкош, збитки, лакомство, сваволя, неміра —

Всіми тими остриться смертная секира.

Ти сам, боже всесильний, рач забічи злому,

Не дай дознать напасті з християн нікому, Розкажи пса дикого ув’язать при гробі

Своїм 19, врага кождого, в мамлюцькой особі20. Яко би все християнство, яким-кольвек складом

Порознення в визнанню, ставши твоїм стадом, Било вольно' од страху, од слуху, од трвоги,

Огня, меча, нещастя, поламали злих роги.

Уйми гнів свой правдивий, гнів срокгий, гнів панський, Рач вивищить в том панстві народ християнський. Єсли хто з них, як чловік, заслужив на рани,

Руки твої розчкою нєх будет скараний, По-отцовську, в милості, а не в розгніванню,