Світова гібридна війна: український фронт
- Автор: Горбулин Владимир Павлович
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7760-8
- Жанр: Политика
Электронная книга - «Світова гібридна війна: український фронт». Краткое содержание книги:
Сутність гібридної війни розглянуто у контексті системної кризи світової безпеки, а її феномен – як новітній вид глобального протистояння. Детально розглянуто причини та передумови російської агресії проти України, її стратегічні цілі, а також особливості ведення гібридної війни у різних вимірах: воєнному, політичному, економічному,соціальному, гуманітарному, інформаційному. Аналізуються локальні успіхи нашої держави у протидії ворожим планам РФ за окремими напрямами. Зроблено загальний висновок про доведення Україною своєї спроможності як держави, що відстоює свій суверенітет у боротьбі з агресором. Розглянуті питання реформування міжнародних безпекових інститутів та пошуку балансу сил у новій, гібридній реальності.
Розраховано на політиків, політичних аналітиків, державних службовців вищої ланки, науковців у сфері безпекознавства. Результати дослідження зацікавлять освітян, представників громадянського суспільства, а також національно свідомих громадян.
Цими словами змальовано суть політики і радянського КДБ у союзних республіках, і нинішнього керівництва Росії — вихідців із КДБ щодо колишніх республік-колоній, а тепер незалежних країн.
Грузія. Формальним приводом початку військових дій на території Південної Осетії та Абхазії став їх фактичний вихід зі складу Грузії. Абхазія 23 липня 1992 р. відновила дію Конституції Абхазької Радянської Республіки 1925 р., за якою вона проголошувалася суверенною державою. У серпні конфлікт перейшов у збройне протистояння Грузії та Абхазії. Наприкінці вересня 1993 р. абхазькі й російські військові угруповання контролювали всю територію автономії. Від 23 червня 1994 р. на території Абхазії розташовані «миротворчі сили» СНД, фактично — російські підрозділи, що залишаються потужним носієм ідей і гарантом «русского мира» в регіоні.
Південно-осетинська автономна область після низки автономістських кроків у 1989—1991 рр. була перетворена на Республіку Південна Осетія. У січні—квітні 1991 р. на її території розгорнулися військові дії між грузинськими військами та південноосетинськими угрупованнями. Ідея відокремлення від Грузії подавалася осетинами як умова виживання нації. 24 червня 1992 р. було підписано угоду про принципи врегулювання грузинсько-осетинського конфлікту, пізніше — про введення миротворчих сил у складі російського, грузинського та північноосетинського батальйонів. У процесі введення миротворчих сил лідери Південної Осетії заявляли про своє бажання стати частиною РФ.
Головним наслідком війни стала легітимізація Росією процесу «відтинання» грузинських провінцій шляхом визнання їхньої незалежності. Перегляд пострадянських кордонів у силовий спосіб не знайшов розуміння у світі: реакція інших країн показала, що в Росії немає союзників щодо силової ревізії кордонів. Внаслідок війни у 90-х роках ХХ ст. кількість жертв сягнула майже 20 тис. осіб, економіка зазнала серйозних збитків.
У Південній Осетії люди потерпають від бідності та безробіття, економіка залежна від російських дотацій. В Абхазії місцевий туризм залишився на рівні радянського часу, весь туристичний комплекс практично ізольований. Нині там розміщені російські миротворці та спостерігачі ООН.
Наступним значним епізодом збройного протистояння в Грузії стала серпнева російсько-грузинська війна 2008 р. Спроба Тбілісі встановити контроль над Цхінвалі та більшою частиною автономії обернулася для грузинської армії поразкою, після того як у бойові дії блискавично вступили російські війська.
Наступного дня після початку конфлікту російські війська увійшли до Південної Осетії, використовуючи бронетанкові, мотострілецькі та військово-повітряні сили. Контрнаступ було ретельно сплановано та вміло виконано, що дозволило росіянам упродовж наступних 48 годин перемогти та змусити основні грузинські сили відступити. 10 серпня російські війська зміцнили свої позиції в Південній Осетії[25].
Російські війська продовжили наступ, атакуючи на двох напрямках — на південь від Південної Осетії до міста Горі та до морських портів. Вони бомбардували військові аеродроми в Марнеулі та Вазіані, що спровокувало вимкнення радарів у міжнародному аеропорту в Тбілісі. Ці наступальні дії дозволили російським силам наблизитися на коротку відстань до грузинської столиці, що унеможливлювало надходження підкріплення ззовні[26]. Остаточну окупацію Грузії було зупинено зусиллями міжнародного співтовариства.
Президент М. Саакашвілі програв війну, його рішення про силове розв’язання південноосетинської проблеми призвело до значних людських втрат як з боку Грузії, так і Південної Осетії. Втім, розпочавши військову операцію, Саакашвілі змусив західні країни втрутитися в цей конфлікт, переводячи його з регіонального у міжнародний, що суперечило інтересам Росії, зацікавленої в тому, щоби Кавказ залишався виключно під її впливом. Натомість розвиток ситуації спричинив появу міжнародних миротворців та здійснення контролю на кордоні з Південною Осетією та Абхазією. Таким чином було ліквідовано небезпеку для грузинських поселень на території Південної Осетії, а відсутність відкритих збройних конфліктів постфактум наблизила Грузію до прийняття у члени НАТО.
Крім того, цей конфлікт сприяв розширенню інтересу західноєвропейських країн та США до проблеми стабільного транзиту каспійської нафти трубопроводами, що не контролюються Росією[27].
У конфлікті з Грузією була використана ідеологія і технологія нового російського іредентизму. Росія, вводячи свої війська, вибудовувала моральну та правову легітимацію своїх дій на потребах допомоги співвітчизникам, які потерпають від конфлікту між Грузією і Південною Осетією. Упродовж останніх років тисячі жителів юридично грузинських територій одержали російські паспорти і, відповідно, стали громадянами Росії.